Павло Чорнокрил

Він зараз одходить собі у куток - сідає.

- Чого такий сидиш? Ой, я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?

- Я не нагадую нічого, - промовить він.

- Та не словами нагадуєш, ще гірше - сам собою.

- Я не нагадую, ні, не нагадую, - одказує тихо.

- Чого такий? - причепилася одного ранку. - Люди вже й так кивають… Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?

Він береться за шапку. Схопила його за рукав - не пускає з хати.

- Пусти, - проситься, - вже мені на панщину йти.

- Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають…

Йому наче яка порада свінула світом - стрепенувся він.

- А чи не порадять мені люди? - прорік.

- Як? у чому? Що таке замислив ти? - гукала-питала.

Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася, та заздріла, що виходять інші люди із хат, - кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде що буде?

А люди йшли на панщину; усе більш та більш їх збиралось, збивалось укупі - і чоловіків і молодиць, парубків і дівчат, чулися молоді жарти веселі, охання голосне між молодицями, і річі поважні в чоловічій купі.

Павло надбігає.

- Люди! люди! громадо! - гукнув ще оддалік.

Усі його обступили, усі дожидають, - тихо стало, як у темнім лісі.

- Я забив свою жінку! - промовляє Павло до кожного. - Я свою жінку забив!..

- Ой, лихо! Ой, біда! - покрикнули жіночі голоси.

Чоловіки й парубки присунули до Павла ближче.