Павло Чорнокрил

Поміж другими хатами у селі стояла собі хатка престаренька, похиленька, та жив там у їй веселий, бравий чоловік Лукаш Каролець із жінкою.

Жили вони собі у согласці і нічим не журились: ні вбожеством своїм, ні так бідою, що люди самі собі часом зіб’ють або ізбоку прийде. Він поневіряв усяке лихо словом веселим, вона - розсудливим. Нема хліба, - бувало того не помалу, - то Лукаш і каже:

- А що, жінко, нема хліба?

- Нема, чоловіче.

- А в тебе нема копієчки про смерть?

- Нема й про смерть.

- Є, то розійдеться, а нема, то обійдеться.

- А вже ж, як нема де взяти, то нема, - обійдеться.

- Хіба зажуримось?

- А що по журінню? Не що воно порадить! Не лад і журитись.

- Хіба людей попросимо?

- Убогі не мають самі, а заможні скривляться. Не впада і людей прохать.

- Так води напиймось!

- Се можна, спити водички! То й напиймося собі на здоров’ячко!

Так вони й жили собі, своєї біди не спотворюючи. Та такі ж то обоє рум’яні та повновиді, коли б бачили! Завсіди в їх для кожного слово привітне, жваве, погляд веселий - він ходив старостою по весіллях у добрих людей, а вона свашкою запрошалася.

Увійшов Павло у їх хату: Лукаш сидів на печі, точив веретено, а жінка коло вікна шила. Жваво та весело розмова у їх ішла.

- Милості просимо! садовіться, - вітає Лукашиха Павла.

- Вашої милості просимо! - крикнув Лукаш із печі. Яка доля добра до нас занесла? Сідайте ж! От як бачите: в нас любо та мило - й бити нікого, і взяти нічого!

Павло сів.

- Я до вас, дядьку, - каже Лукашеві. - Я до вас діло маю.