Павло Чорнокрил

А по улиці бігли діти, жінки йшли, поспиналися чоловіки; двері хатні навстіж стояли: одходило й приходило до хати миру - хто хотів.

Молодиці небіжчицю убрали. Павло сидів на полу; попліч сиділа коло його стара бабуся, розважала Павла, сама зітхаючи; з другого боку сидів чоловік, мовчки округи поглядаючи. Хата усе виповнялася людьми, що надходили.

Дивилися усі на покійницю: лежала вона, - сказав би спала, коли б не така біла смертно; дивилися на ту смужку чорну уподовж височка. Перші молодиці розказували, як зайшли вони з Павлом, і показували скриньку, на яку вбилася. Павло слухав. До його тулились з мовою, заходили з питанням. Інші його, Павла, жалкували, що зостався самотній, от як сирота... що вже не нажити йому другої такої дружини... Інші вмовляли не журиться - не вернеш! Павло усім одвітував звичайно, розмовляв до ладу, добре.

Впоряжався з людьми за домовину; свічечки з молодицями ставляв над умершою, засвічував; ходив прохать дяка псалтирю вичитувать; він сам копав яму глибоку і сам на плечах труну ніс. Приходили люди до його - вітав; розмова йшла - озивався; темна ніч наступала - на спочивок ішов, червоніло на світання - уставав. Він як під землею йшов аби на світ вибратись, так в його одна думка була тоді: Галю поховати.

Отже й поховали Галю і чорну над нею могилу висипали.

Вечір зимовий, зоряний. По небу кілька білих хмарок снігових набучавіло; носиться сніг - то запорошить, то перейде, то знов запорошить і знов перейде. Тихо усюди, й біло, й морозно. Оддалеки блимає огник на селі з двох оболонок - то в одній хаті світиться на досвітках.

Коло панського саду Павло давненько дожидає. Озираючись жахливо, вибігла його дівчина.

- Я на сю неділю старостів слатиму, Варко! - промовля Павло первим словом.

- Зажди, зажди пори! Люди судитимуть: не свого часу. Нехай забудуться; нехай забудемося й ми трохи!..

- А ти забуваєш?

- Я не хочу нагадувати... Я розважаюся, якомога...

- Ні, Варко! Я ждати не буду, не хочу... У неділю старости від мене будуть...

- Зажди, - просить, - погадай... зажди ще трохи...

- Що ж, докіль ти думатимеш? Доки розважатимешся? Треба тобі знати, що в мене розваги нема й забуття нема.

- Та годі-бо вже, годі. Нехай так буде, як буде, як сам ти знаєш.

Замовкли, стоять. Він у мислях сурумих, вона в боязких.

- Павло, ти свою хату не поваруєшся спродати? Ми собі нову купимо, - каже дівчина.

- Добре! - подає одказ Павло.

- Ти попитай людей нишком, - може, хто з селян спродує свою: чуєш? розпитаєшся?

- Добре! - одмовляє тим-таки словом ізнову...