Павло Чорнокрил

- Терпітиму, - каже, дивлячись на його обличчя збіліле, хмуре, із жалем та з неспокоєм.

- Терпітимеш? - вимовив гірко. - Ти скажи, тобі, мабуть, здається солодко терпіти? Легко? На голову здорово, чи що?

- Тяженько терпіти, та я з тобою забуваю, що воно важко... Й не чую того, їй же Богу моєму!

- Дякувать тобі, - гукнув, - дякувать!

- Що тобі, Павло? - спитала вона, жалуючи його голоском своїм тихим.

- Нічого! ший собі, ший! А тобі не бажалося ніколи кращої долі, життя веселішого, Галю?

- А я, мій друже, я ніколи не мислила, не гадала об тому. Яке ж мені інше життя, яка друга доля, як не з тобою, не при тобі? Се й найлюбіша!

- То й не жадаєш собі нічого у світі? маєш добра усякого досхочу? нічого собі не жадаєш?

- Коли б ти спокійніший та веселіший став - того я жадаю, коханий!

- Лучче ти мені смерті попроси, - її вивіщуй, жалібнице моя!

- Борони, Мати Божа, сохрани! - крикнула журливо. - Що се ти ізговорив?

- А вмирати чи воно не гарно? Тобі десь не хочеться помирати?

- Не хочу вмирати! - одмовила.

- Чому не хочеш?

- Як се ти питаєш, Павло? Тебе покинути? І світ красний, і я молода... Та як тебе покинути? Як недужа лежала я та об сьому подумала - Господи, світе!.. Як жалко стало. Я не хочу тебе кидати, я не хочу вмирати!

- А як вмреш?

- Я вже здужаю, я молода... я Бога проситиму, щоб у світі жити з тобою.

- Спасибі! Спасибі! - глухо їй промовив, сам усе по хаті ходячи, усе чогось шукаючи, по всіх кутках заглядаючи.

- Чого ти шукаєш? - пита Галя.

- Нічого. Ший мою сорочку - поспішайся!