Павло Чорнокрил

- Нащо мене дожидати було? - зговорив гнівно. - Чом же не спала?

- І не дрімалося мені - оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? - спитала - не сказав; попросила вечеряти - не схотів.

Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.

- Чого так в мене вдивляєшся, серце? - спитала його любенько.

Він устав, немов острахнувсь, щоб вона до його не зближалася.

- Що шиєш? - каже.

- А се тобі сорочка.

- Добре, поший її хутче.

- О, я вже поспішуся-поскорюся! - одказала.

Він усе по хаті знов ходить-ходить.

- А що се ти усе ходиш?

- Болить у мене голова.

- Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..

- Нащо? Само минеться: переболить, та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо - казала чи ні?

- А як же не казала? Казала.

- І все ще добра сподіваєшся й досі?..

- Сподіваюся, мій голубе!

- А як іще погіршає? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?

- Що тобі, моє кохання? Чого се питаєш так мене?

- Ти мені одмовляй... як буде гірше?