Польовий командир

наметове містечко в центрі Ганська й щодня мітингують біля облради.

— Дивні? Чому дивні? – машинально перепитав Петро.

— Дуже дивні, — підтвердив Анатолій. — Бо я не можу

позбавитися відчуття, що всі вони — не ганці...

— Ну? — подав голос прапорщик.

— Я тобі кажу! По-перше, у мене робота така, я півміста знаю. І

люди мене також. Вулицею спокійно не пройдеш — кожен другий

здоровкається. А тут – жодного знайомого обличчя. І серед них жоден

мене не знає, дивляться, мовби я порожнє місце. Уявляєш, я для них

— порожнє місце! — наголосив здивовано приятель. — І ще. Розумієш,

місцеву людину видно. Вона йде вулицею, куди їй треба, на будинки та

магазини не витріщається, бо тисячу разів їх бачила. Ну, і манери там,

говірка... А ці дуже схожі на наших, киянин чи львів'янин не відрізнить, і

говірка в них практично тутешня, але хоч убий мене — не наші вони.

Що називається, прояснив... Хоч заспокоїв...

Відрядження пройшло нормально. Заінтригований Пєстовим,

Петро навіть на зворотному шляху навмисно проїхав центральною

площею: мітингувальники, числом до тисячі, повмикали ревуни та

сирени і активно трясли однаковими транспарантами. Поряд стояло з

десяток байдужих міліціонерів та нечисленний пікет партії зелених, що