Польовий командир

— силувалася зрозуміти, та образ не давався, незбагненно вислизав із

її зазвичай чіпкої пам'яті.

...Після шоу Микола Шульженко дістався до свого Корчуватого,

зварив на вечерю сосиски й ненароком глянув у вікно на дніпровську

затоку, на острови. Стояло пізнє літо, таке густе й запашне, що в Колі

щемом перехопило дихання. Він раптом гостро відчув, як скучив за

Далеким Сходом, за Уссурі, за сопками, вкритими кедрами й

трепетами, за рідною Переяславкою, за дітьми й навіть за сучкою

Клавкою. Власне, не за нею, а за нормальним сімейним затишком, за

тими часами, коли в нього було все, як у людей.

Самотність, до якої він, здавалося, звик аж до того, що й не

помічав, раптом нагадала про себе, навалившись такою вагою

прожитого, такою тугою, що терпіти стало несила.

Микола витяг з холодильника пляшку срібної "Хортиці",

набулькав собі повного кухля, у два ковтки перелив рідину до горлянки,

видихнув і спитав у себе:

— Что ето с вамі, полєвой командире Шульженку, робиться? —

підсвідомо перейшовши з російської, якою думав і досі, на українську.

Щось таки відбувалося, і йому навіть на хвильку здалося, що от-

от відповідь буде знайдено, що розгадка крутиться на язиці, але мозок