Польовий командир

32

Петренчиха привезених із-за моря приправ ніколи не те що не нюхала,

а й не бачила.

— Ми по останній і все, — перехопив міністр уважний погляд

дружини на пляшку. І налив ще більше, як першого разу – мало не по

вінця, аж пляшка спорожніла.

Пити Петренко не любив. Не можна сказати, що не вмів – який це

справжній військовий не вміє пити? Не любив, і край. Бо якщо випити

замало — жодного задоволення, забагато — мука мученицька

назавтра, а ту золоту середину, на котрій варто було б зупинитися,

через темп військової пиятики офіцери й прапорщики на заставі часто-

густо просто проскакували, так і не встигши нею насолодитися. Тому

останні років із вісім він вживав дуже помірно і за армійськими мірками

вважався непитущим. Але імпортного віскі у товаристві самого міністра

– як не випити? Буде колись що згадати й онукам розповісти: «Це було

того року, як ми ото з міністром віскі пили». Бо зазвичай стається

навпаки: згадати-то є що, але краще, аби онуки того про тебе не

знали!.. Та й міністр — не капітан Приходько, що наливає одну по

одній, наче за ним женуться. Валерій нікуди не поспішав, давав

закусити й не виголошував ідіотичних заклинань «пий-до-дна».