Польовий командир

ринку, і тому чітко розумів, що в цій царині приречений на фіаско, а

головні свої чесноти: неповторний, чарівний шарм, вміння довірливого

спілкування, відкрите лице — не знав, як використати.

Та доля таки дала йому шанс – він став довіреною особою у

вирішенні делікатних справ представників місцевої влади із

заявниками та прохачами, простіше кажучи – "помагайлом". Думаєте,

так легко «вирішити питання», тобто — дати хабара? Та хто, якщо він

не останній ідіот, у вас його візьме? Аби "підмазати", "дати на лапу",

"погріти" впливову, поважну й розумну (а інакше як вона набула впливу

й поваги й досі утримує їх?) людину, треба бути не лише "вхожим до

кабінетів", а й стовідсотково надійним, практично – своїм. Хоч як важко

було попервах, Анатолій Павлович таким став.

— Тут, бачиш, яке діло, — сказав він Петренкові, коли приятелі

випили по першій, — вони вже не можуть без мене: вони мене у спадок

передають.

— Як це – у спадок? – витріщився на нього вояк.

— А отак, — задоволено захрумтів тугою редискою колишній

провідний конструктор відділу перспективних розробок секретного

військового заводу. — Голова райдержадміністрації йшов на пенсію,

так запросив мене й представив своєму наступникові: "Це, — каже, —