Польовий командир

витонченими лілувато-рожевими саранками1. Місцевий люд, одначе,

пієтету й пошани до цих аристократок дикої природи не відчував,

деручи безбожно їх на усі свята, та ще й восени цибульки викопуючи,

бо їстівні. До того з усією амікошонською безцеремонністю

перекручуючи назву – засранки. Невдовзі пахучі пера викинула

черемша, тайга зарепетувала пташиними голосами, вервечками

поповзли заклопотані мурахи, хмарами повис над землею гнус. У

річках заплескав харіус, зарискав ненажерливий ленок, вишукуючи

малечу толстолоба, гольяна та білого амура.

Але вся ця краса, здатна збентежити якого-небудь

сентиментального городянина, Колю Шульженка не обходила. Тайга

цікавила його з практичної точки зору: у вихідні він надер два чималих

лантухи молоденьких пагонів папороті: вони, поки не задерев'яніють,

навіть дуже їстівні, якщо їх підсмажити з цибулькою на олійці, як гриби

– головне, момент для збору не пропустити. Наступного тижня

намаринував дві діжки стрілок черемші й став прикидати, коли слід

очікувати перших грибів. Ще у війську він сміявся з городян, особливо –

з мешканців мегаполісів:

— Та що у вас там за життя: за всім у чергу в магазині ставай! От

у нас! Треба мені горішків – я візком поїхав у тайгу, шишки набив – у