Польовий командир

Микола Шульженко сидів на табуретці біля пічки в хаті, визначеній під

штаб, і мовчки дивився на вогонь, коли до помешкання ввалився

Сашко Лученко з "трубою" в руці:

— Віталій Жук обізвався: вони завантажили на вцілілі машини

мерців та поранених і відправили назад, самі ж підірвали гармати й

техніку, які не могли вивести, а тепер відходять пішим порядком у бік

державного кордону.

— Ага, — кивнув головою командир. — А та колона вже пройшла

через Передгірне. Сто грам хочеш?

Лученко кивнув –"так"; хіба він дурень ото — відмовлятися?

Командир налив , скільки сказав — по "фронтовій" соточці, вони

цокнулися — "з почином" — і ковтнули. Що там ті півсклянки для

дорослого чоловіка? Але сьогодні вночі після дзвінка з Передгірного

загін піднявся по тривозі, двома шістдесят шостими "газонами" погнав

на Мухен, здійснив чималенький кидок тайгою на лижах, просидів

чотири години у засідці, успішно атакував противника, наробив йому

значної шкоди і так само стрімко щез у тайзі, залишивши спостерігачем

найліпшого на всю округу мисливця — Віталія Жука. Від усіх тих

навантажень та хвилювань Лученка навіть від такої незначної дози

"повело":