Розділ «Частина третя»

На полякові був просторий у плечах, вишитий золотим шиттям червоний камзол, сталева, із золотою насічкою кіраса без наплічників, дорогий бургундський шолом з піднятою догори пластиною, котра в бойовому положенні мала захищати перенісся, і пофарбованим у червоні й білі тони польського прапора пір'ям на вінці. Груди поверх кіраси було перев'язано шкурою леопарда, а на короткому багряному плащі, який вився за спиною, пишався, очевидно, родовий герб. Ноги шляхтича до колін захищали пластинчасті набедреники, котрі знизу закінчувались високими ботфортами. Постать кремезна, досить огрядна, у відкритому погляді очей самоповага, хоча й без тієї притаманної полякам пихи, що її Івану багато разів доводилось спостерігати у виразі обличчя подібних до нього панів. Богун ще раз пильно оглянув обличчя шляхтича. Сиві, дещо вицвілі очі, бронзова шкіра, пишні, із сивиною, вуса. Колись це обличчя, спітніле й зосереджене, йому, без сумніву, доводилося бачити з-поза схрещених у поєдинку шабельних лез.

– Дозволь привітати тебе, полковнику, і привітати цього разу не як ворог на полі битви, а як старий знайомий, котрий мав честь зійтися з тобою колись у поєдинку і котрий був вражений твоєю майстерністю і великодушністю, – першим почав розмову поляк.

Іван, який увесь час, коли говорились вищенаведені слова, не відривав погляду від шляхтича, примружив очі. Голос, чутий раніше, доповнив недостаючі ланки ланцюга пам'яті, у свідомості зрушили, складаючись у картинку, деталі хаотичної мозаїки минулого, і Богун, немов це було щойно, побачив теперішнього співрозмовника на галявині край лісу, поряд кількох поранених жовнірів і Нечая із Савкою, теж спітнілих і з шаблями наголо. Перед ним стояв ротмістр Тицевський.

– Радий бачити вельможного пана, – з погляду Богуна можна було взяти під сумнів радість від такої зустрічі. Це не випало з-поза уваги ротмістра.

– Я розумію настрій пана, – схилив голову поляк, – але все ж хотів би висловити мою пошану. Старий солдат уміє пам'ятати шляхетне поводження з власною особою. Дозволь запитати, як почуває себе пані полковникова? Мені вкрай прикро, що я, попри обіцянку, не зміг піднести особисто достойний її милосердя дарунок до весілля шляхетної пані. Але обставини іноді бувають вищими за наші прагнення, чи не так, мій друже?

– Для чого пан ротмістр прибув на землю мого полку? – запитав Іван, пускаючи повз вуха останні слова Тицевського.

– В усякому разі, не для війни. Тож славний полковник гетьмана Хмельницького може сказати своїм козакам, щоб вони заховали зброю. Попри те, що відбулося проміж Річчю Посполитою і Україною за останні роки, ми створені паном Богом не лише для того, аби вбивати одні одних. Господь дарував нам розум і можливість порозумітися за допомогою словесних аргументів, а не разючої криці.

Іван хвилину мовчки міряв ротмістра очима, а той вів далі:

– Пан має пам'ятати: коли б я хотів війни, а не мирного діалогу, не вийшов би назустріч йому, як вівця йде назустріч голодному вовку. Крім того, жовніри, що їх пан має можливість бачити, не є серйозним військовим реґіментом, це скоріше мій почет. До такого твердження можу додати слово шляхтича, що це всі мої люди, поряд немає прихованих загонів.

Іван промовчав.

– Отже?

– Заховайте зброю, лицарство! – крикнув Іван, повернувшись до козаків.

Напруження потроху почало вщухати. Поляки, котрі, вочевидь, почували себе не надто комфортно перед лицем переважаючих сил противника, змогли вільно зітхнути. Поволі спрямовані в бік ворога списи піднялися вгору, а шаблі повернулися в піхви.

– Я слухаю пана ротмістра, – Іван ледь схилив голову, звертаючись до Тицевського.

– Ми будемо розмовляти в полі? – із сумною посмішкою запитав той.

– Ви прийшли без запрошення, пане ротмістре. Прийшли на мою землю і прийшли тим самим шляхом, котрим останніх чотири роки пройшли тисячі ласих до цієї землі поляків. Багатьох з них вже немає на світі. Ми вороги, пане ротмістре, тож не варто гратися в добрих сусідів. Я був би поганим полковником свого гетьмана, якби без його відома приймав у своєму домі наших ворогів, отже, прошу вибачити мені такий вияв негостинності. Якщо ж пан все ж воліє розмовляти, я готовий вислухати його саме тут.

– Добре, – рішуче кивнув головою Тицевський. – Мушу визнати – я не сподівався на кращий прийом. Принаймні я можу розраховувати на дозвіл пана приготувати обід і дати перепочити моїм жовнірам?

Іван, погоджуючись, кивнув головою.

– Ви можете перепочити до вечора, ротмістре.

– Дякую, великодушний полковнику. У такому разі, чи не погодишся ти стати гостем біля мого багаття, хоч воно і розкладено на твоїй землі? Повір, розмова, що її маю до тебе, надзвичайно важлива і може принести користь як нам з тобою, так і нашим народам.