Розділ «Частина третя»

Тривогу здійняли козацьки чати, що їх дбайливий Нечипоренко висилав у поле щоночі. Незадовго до світанку до фортеці причвалали двоє розпашілих і збуджених козаків і, коротко кинувши отаману нічної варти, щоб будив своїх козаків, поспішили до осавула. Той вислухав їх, заклопотано махнув головою і, наказавши піднімати усіх, хто був у фортеці, пішов до полковника. Але будити того не прийшлося: не встиг Михайло збігти сходами на ґанок полковницького дому, як побачив Богуна. Той йшов йому назустріч, на ходу чіпляючи шаблю до широкого шкіряного череса, що його підперізував.

– У чому справа, Михаиле? – запитав тоном, у якому не відчувалося й тіні хвилювання.

– Від Охріменка козаки прибігли, з чати. Мовлять: люди озброєні з'явилися неподалік. Чи не ляхи на чергові відвідини?

– Багато?

Нечипоренко знизав плечима:

– Наче не дуже. Утім, поговори з ними сам, вони тут, зі мною.

– Хто? – не одразу зрозумів Богун.

– Козаки Охріменкові.

Іван поглянув туди, куди вказував Нечипоренко, і помітив двох козаків у потертих синіх жупанах й червоноверхих баранячих шапках.

– Розповідайте пану полковнику все, що бачили, – махнув до них рукою Нечипоренко. Ті поспішили наблизитися.

– Та ніби небагато їх, райтарів,[68] вашмость, – почав один з козаків, сорокарічний чоловік на ім'я Йосип Бриль, колишній селянин з Вороновиці, котрого Богун пам'ятав ще з часів Берестечка, а зовсім нещодавно наділив часткою землі у своєму маєтку, коли почув, що Бриля, двічі пораненого у боях за Україну, викинули з реєстру і хочуть покріпачити разом із сім'єю.

– Двісті шабель хіба набереться, – докинув другий козак, у якому Іван, придивившись, упізнав Андрія – Брилевого старшого сина. – Пан сотник наказали доповісти, що вони чату на три частини розділять і тихцем розвідають, чи поряд з тими немає інших відділків. За годину чата з'єднається і стане, закриваючи ворогу шлях до селища.

– Хто б то міг бути? – задумливо мовив Нечипоренко. – Якщо ляхи, чому так мало?

– От що, Михаиле, – Богун рішуче змахнув рукою, – виводимо людей у поле. Усіх! Давно ми щось не гуляли.

– Зрозуміло, – бадьоро кивнув головою осавул. Він побіг униз сходами, а за хвилину над подвір'ям фортеці, на котрому вже кілька хвилин як було повно козаків, почулися його чіткі команди і спів сурми. Зі зброярні з'являлися списи і мушкети, козаки швидко надягали кільчасті панцирі зі сталевими наплічниками, шоломи, зі стаєнь виводили і сідлали коней. Усе діялось швидко й узгоджено, відпрацьоване на десятках навчань, тож Богуну було відомо, що не більше як через десять хвилин біля фортечної брами на нього будуть очікувати, вишикувані в рівні ряди, сто озброєних і закутих у броню вершників. Ще двісті козаків, з тих, що проживають у селі, приєднаються за воротами. Усіх наявних сил він мав під орудою триста тридцять чоловік, включаючи три десятки, котрі перебували з Охріменком у чаті. Майже половина Вінницької сотні – беручи до уваги відносно спокійний час, Богун дозволяв козакам жити з родинами, залишаючи у Вінниці лише половину складу сотні в якості залоги.

Від думок Івана відволікло покашлювання. На нього нетерплячим поглядом поглядав старший Бриль:

– То най пан дасть нам волю йти з рештою хлопів кабуз[69] харцизяк погромити?

– Устигнете до погрому, – покрутив головою Богун. – У мене для вас буде інше завдання.

– Усе виконаємо! – Йосип штовхнув сина вбік і вклонився полковникові. Слідом за батьком вклонився і син.

– До Вороновиці непоміченими дійдете?