Розділ «Частина третя»

– А для чого на шаблі елмань? – запитав Богун, вказуючи на потовщення леза, котре починалося неподалік від загостреного кінчика.

– Щоб сильніше вдарити!

– Молодець! – з посмішкою куйовдив волосся сина Богун.

А Ганна боязко приховувала сльози радості, забачивши їх удвох, коли поверталися з таких прогулянок, коли чула повні захоплення розповіді сина про заняття, бачила його сяюче радістю обличчя. Ті дні першої весни по Переяславській Раді стали в житті Ганни, напевне, найкращими. Нарешті вона могла спокійно зітхнути і не малювати в уяві сотні небезпек, назустріч яким нісся її Іван на чолі козацьких сотень, нарешті могла заснути в нього на плечі і бачити уві сні не гуркіт гармат під стінами Вінниці, або змарніле, бліде обличчя Богуна, коли застала його, пораненого після невдалого штурму Збаража. Тепер вона снила радісне обличчя сина, зелень садів, що кільцем оточували їхній дім, і небесну блакить, котра немов раділа разом з нею ясним дням, після довгої і безрадісної темряви.

Полкові справи тепер не надто обтяжували Богуна. Нечипоренко, котрий з родиною поселився у фортеці, виконуючи прохання Богуна, значну кількість турбот перебрав на свої плечі. Він вирішував ту невелику кількість судових справ, котрі виникали в сотенних містечках та козацьких маєтках і за козацьким звичаєм повинні були вирішуватись полковником, у разі коли їм не міг дати раду полковий суддя. Він вів листування з гетьманською канцелярією, узгоджуючи новий полковий реєстр, і лише подеколи радився з Іваном з тих питань, котрі сам не наважувався вирішувати. Час від часу Богун приймав інших полковників і навіть генеральних старшин козацького війська, гостинно зустрічаючи й пригощаючи їх, проте щоразу уникав будь-яких розмов про Переяславську Раду і своє до неї ставлення. Позицію очікування, скоріше за все, зайняв і Хмельницький – гетьман жодним словом або вчинком не прокоментував зухвалу поведінку вінницького полковника і його від'їзд, учинений всупереч наказу залишатися в Переяславі до особливого розпорядження. Виняток, дозволяючи розпочати розмову про наболіле, Іван робив лише для Сірка, котрий після закінчення Ради осів у своєму хуторі Мерефі, що на Слобожанщині, і частіше бував на Січі, аніж виїздив на Гетьманщину або Брацлавську землю, котра стала тепер прикордонням з Річчю Посполитою. Але коли він все-таки виїздив, ніколи не оминав маєтку вінницького полковника, ставлячись до нього з якоюсь особливою теплотою, так, як може ставитися лише старий товариш. Із Сірком Богун довгі години проводив у розмовах про наслідки Переяславської Ради для України. Ті, які вже настали і які можуть настати в перспективі, коли Москва нарешті відчує, що сильна настільки, аби не перейматися своїми обіцянками автономії для Малої Русі, в яку раптом перетворилася Україна.

– Їх не надто радо приймають у містах і містечках, – говорив Сірко, неквапно посмоктуючи люльку і дивлячись на зелені хвилі, що їх залишав вітер у кронах дерев за розчиненим настіж вікном. – Але, думаю, на інше вони не розраховували. Митрополит прийняв усе ж таки присягу цареві, з ним архімандрит і решта святих отців, але зі слізьми на очах вони ту присягу приймали. Ще у Переяславі все на волосині повисло, коли Васюк Бутурлін від імені царя відмовився хрест цілувати. Але не тобі пояснювати – коли все обумовлено раніше на такому високому рівні, подібні речі є лише дрібницями і недбалою організацією. Включаючи й бунт проти присяги цареві в Чорнобилі, а також побиття царських послів киями в Полтаві й Кропивній. Лише вади організації. Вони це радо перетерплять. Радо перетерплять навіть більше. Ти читав Березневі статті?

– Так.

– Яке враження?

Іван махнув рукою:

– Казав пан – кожух дам…

– Отож-бо й воно, пане Іване, отож-бо й воно.

Згадка про Березневі статті, прийняті після довгих переговорів козацького посольства в Москві, особливо сильно пригнічувала Богуна – кожен, хто хоч трохи задумувався про їхню суть, розумів: Москва не збирається додержуватись цих постанов. Але навіть там, у документі, який складався з одинадцяти пунктів, надто сильно обмежувалась можливість козацького самоврядування. Так, наприклад, Березневі статті оголошували право обрання урядів у козацьких містах самими козаками, але прибутки від будь-якої діяльності у тих же містах мали надсилатися царським посланцям. Гетьман Війська Запорізького тепер був не вільний у своєму бажанні зноситися з Річчю Посполитою і Оттоманською Портою без дозволу московського царя. Крім того, Московське царство навесні починає війну з Річчю Посполитою, для чого й відряджає на кордон, тобто на Брацлавщину і Вінниччину, великий корпус війська. Ось-ось поряд з козацькими помешканнями мають з'явитися тисячі стрільців московського війська. Це, звичайно, не жовніри, проти присутності яких так довго і жорстоко бився Богун. Але чим відрізнялися вони, чужа-чужаниця, від польських вояків, повних презирства до українського населення? Того, котре годувало їх і надавало їм дах над головою, часто-густо відбираючи цей самий дах у власних дітей? Хіба мало, щоб зрозуміти, що помилка гетьмана при обранні протекції уже починала даватися взнаки? Та навіть не це турбувало Богуна.

– Скажи мені, пане Іване, – запитував він у Сірка, – чому гетьман погодився на реєстр у шістдесят тисяч козацького війська? Чи те саме не могли ми виторгувати в Яна Казимира? Чи не могли на таких же, а то й кращих умовах, повертатися під владну королівську руку?

Сірко не одразу відповів на таке запитання. Лише випускав хмаринки тютюнового диму зі своєї люльки. Коли нарешті озвався, говорив неквапно, так, як говорять люди, коли відповідають на надзвичайно важливі для себе питання:

– Хмельницький пропонував московитам військо з покозачених селян кількістю у дві, навіть три сотні тисяч шабель. Цар відмовив. Очевидним є те, що сильна Україна не має нічого спільного з інтересами царської корони. Кому потрібне таке велике військо, котре, підкоряючись гетьманській булаві, може бути спрямоване проти самого царя? Та серце стискається навіть не тому, Богуне, що лише в Москві протидіють покозаченню селян. У першу чергу цьому протиборствують подібні Виговському і Тетері. Вони вбачають тут загрозу для себе. Для них куди вигідніше мати ці тисячі посталих під знамена гетьмана селян своїми кріпаками. Тоді золото, зароблене селянськими руками, потече ріками до їхніх скринь. Вистачить і їм, і Москві. Господи, помилуй Україну! – остання фраза Сірка пролунала, як зітхання.

Важко, ох як важко було Івану після таких розмов. Не тому, що Сірко відкривав щось нове для нього в політичних течіях українського шляхетства і козацької старшини після Переяславської Ради. Знав про все полковник вінницький. Похмурим робилося полковникове чоло скоріше тому, що відчував у розмислах тих резонанс зі своїми власними висновками.

Але час збігав. На зміну теплій і ласкавій весні, на околиці сотенного містечка Вороновиці, неподалік якої знаходився маєток Богуна, прийшло спекотне літо. Сонце, таке бажане зимової пори, тепер піднімалося рано, і вже о п'ятій годині ранку перегріті за минулий день околиці, що не встигли за коротку ніч вичахнути під прохолодним нічним диханням, знову зазнавали на собі палючих променів сонця, котре піднімалося цілим морем вогню і кидало на землю спопеляючі списи свого проміння. Одного такого спекотного ранку у одній з кращих кліток полковницької стайні помер старий вороний жеребець на прозвисько Циган. Той, котрого багато років тому вивів з власної конюшні Федір Богун, споряджаючи єдиного сина в далеку подорож до Січі, слави і безкінечної війни, на котру судилося перетворитися життю Івана. Богун ще встиг прийти, почувши слова стайничого про агонію, котра почалася в його вірного товариша на світанку. Він сів поруч, на м'яку теплу солому, і підняв голову Цигана на руки, відчуваючи долонями численні рубці від ран, отриманих у десятках боїв, що їх пройшли вони разом. Велике темне і сумне око тварини спокійно поглядало на свого господаря, немов промовляло: «Усе добре, хазяїне. Усе пливе призначеним ходом».

– Так, Цигане. Усе пливе призначеним нам ходом. Ти до кінця пройшов свій шлях. Прощавай, мій вірний товаришу.

І стайничий, котрий стояв, завмерши в дверях клітки, помітив, що по чорним з сивиною вусам полковника потекла блискуча сльоза. Того дня вперше за кілька років Богун напився. Він не лютував і не кидався, як звір у клітці, він не виливав усе накипіле на душі в п'яних балачках. Іван просто сидів за довгим столом у літній кухні, що була єдиною будівлею, котра збереглася від старого хутора, дивився на вогонь за відчиненою засувкою великої печі і мугикав якусь не зрозумілу ні для кого пісню, не забуваючи через кожні кілька хвилин заливати в горлянку міцну, як вогонь, оковиту.

II