Розділ «Частина третя»

– Чому не дійти? Бачмаги[70] старі, дорогу додому знають… Ми б, звичайно раднєй[71] з паном полковником…

– Не баріться, – обірвав Іван розсуди Бриля. – Сотнику у Вороновиці передасте, щоб був готовий на допомогу виступити і гінців до Вінниці посилав. Усе зрозуміло?

– Усе, мостивий пане.

– Їдьте.

Через п'ять хвилин після розмови з Брилем Богун на чолі свого невеликого війська, затягнутий у крицю обладунків, виїздив за ворота фортеці. Він вирішив покінчити з ворогом одним швидким ударом, не допускаючи спустошення околиць селища, яких було б не оминути, вирішивши відсидітись у фортеці. Уже у воротах його наздогнала Ганна. За роки війни вона так і не звикла спокійно переживати хвилини, коли чоловік йшов у бій. Тремтячою рукою вхопилася за стремено і на мить застигла попереду двох покоївок, котрі, поспішаючи за своєю панією, ледве встигли накинути поверх нічних сорочок кунтуші. Мовчки простягнула Івану іконку.

– Візьми, це з Лаври, – прошепотіла.

Богун зітхнув і перегнувся в сідлі, важкий від обладунків, обережно обіймаючи дружину закутою в залізну рукавицю рукою. Швидко поцілував її у вуста.

– На вулиці прохолодно, Ганнусю, – посміхнувся він. – Іди до хати.

– Будь обережний.

– Я буду обережним, – він легенько торкнув коня острогами і поїхав.

Ганна відступила на крок і перехрестила його постать, котра віддалялась, поступово ховаючись у ранішні сутінки. Поряд бачила десятки таких же, як сама, козацьких дружин. Мовчазний жіночий натовп збоку був схожий на зборисько лісових мавок у довгих білих сорочках.

Проте тривога козацьких дружин, як і приготування до бою самих козаків, цього разу виявилися марними. І хоч помічених уночі поляків Богун дійсно зустрів, не встигнувши віддалитися від селища й на три версти, бою не відбулося – лише зазвучала сурма, віддаючи козацьким комонникам наказ перешиковуватись у батаву, і поляки зупинилися як йшли – похідною колоною. Нерішуче почали топтатися на місці.

– Чортівня якась, – знизав плечима Нечипоренко, – чому вони не стають у каре?

– Шаблі наголо! – коротко скомандував Богун. – Приготуватися до бою в лавах!

Від хижого шипіння добутих з піхов клинків серед польських рядів почалось замішання. Там заіржали й рвонулися коні, почулося кілька здавлених криків. Проте Іван, звиклий до частих відвідин території свого полку ворожими військами, не звертав уваги на дивну поведінку польських драгунів, справедливо вважаючи, що прояснити будь-яке непорозуміння не пізно буде й після бою.

– Козаки! – забринів у вранішньому прозорому повітрі голос Івана. – Ми не кликали до себе вельможних панів, вони прийшли сюди непрошеними. Тож почастуймо по-козацьки ляхів…

– Пане полковнику! – раптом перервав Богуна голос Нечипоренка.

– Що ще?! – повернувся Іван нетерпляче.

– Там… – осавул упився поглядом на щось чи когось серед ворожих рядів. – Там Охріменко!

– Що?! – заревів Іван. Він придивився пильніше до колони легкоозброєної польської кінноти і дійсно побачив серед жовнірів кількох козаків з Охріменкової чати, а на чолі загону, поряд з шляхтичем у блискучій кірасі і прикрашеному страусовим пір'ям бургіньоті, самого Миколу. Від уваги полковника не сховалося те, що сотник був озброєний і тримався досить упевнено, зовсім не так, як пристало полоненому.