Розділ «Частина третя»

– Чому ж, батьку? – не стримався Богун і зиркнув на Хмельницького, наче вогнем обпік. – Кров проливаємо, правда, шість років війни і утисків, теж правда. Тільки нам гетьман – володар, для чого нам цар?

У відповідь Хмельницький лише люто зиркнув на Івана й продовжив промову:

– Тому нині зібрали ми явну раду всьому народові, абисьте вибрали собі господаря з чотирьох, котрого хочете. Перший – цар турецький, багато раз він накликав нас через послів своїх під свою владу. Другий – хан кримський. Третій – король польський: коли того захочемо, він ще й тепер нас може прийняти до давньої ласки. Четвертий – православний государ Московського царства, котрого ми вже шість літ безнастанно собі випрохуємо!

Після цих слів Хмельницького Богун відчув на собі погляд. Підвівши голову, зустрівся очима з Бутурліним. Очі боярина знову сміялися. «Чуєш, непокірний полковнику, випрохуємо! Благаємо, наче милості!» – промовляв той погляд. Пальці, якими у безпомічній люті впився в руків'я шаблі при поясі, побіліли. А слова Хмельницького все капали й капали в його свідомість, неначе розплавлений свинець, неначе вирок тому, за що він, Богун, бився усі ці роки:

– Вибирайте кого хочете, – говорив Хмельницький. – Турецький цар бусурмен, усім вам відомо, яку біду терпить наша братія – православні греки, і в якому вони утиску від безбожних. Кримський хан теж бусурмен, поневолі прийнявши його в приятелі, які незносні біди ми потерпіли. А яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові було від панів польських, того нікому з вас не треба оповідати: всі ви знаєте, що за краще вони мали жида і пса, аніж християнина, брата нашого. Православний же великий государ, цар східний – одного з нами грецького закону, ми з православними Московщини – одно тіло церковне, що має головою Ісуса Христа. Сей великий християнський государ змилувався над незносними кривдами православної церкви нашої Малої Русі. Не злегковаживши безнастанних наших шестилітніх благань, він прихилив до нас своє милостиве царське серце і прислав до нас своїх великих ближніх людей з царською ласкою. Коли ми тепер його щиро полюбимо, то, крім його великої руки, не знайдемо благотишніного пристановища. – Хмельницький зітхнув, подивився на Богуна і добавив дещо тихіше, але все ж так, що його почули всі, хто стояв поряд з підвищенням:

– А хто з нами в тім не згоден, тепер куди хоче – вільна дорога![66]

І, немов підводячи солідний підсумок словам гетьмана, вдарив залп кількох десятків гармат – це Виговський помахом руки віддав наказ салютувати фортечним гарматам. І ще високі мури не встигли затамувати низький гул луни гарматних пострілів, як наперед натовпу, мало не під саме підвищення, на котрому стояв гетьман, підскочив сивовусий козак, у якому Богун одразу ж упізнав все того ж гетьманського джуру, що його бачив учора в будинку Тетері.

– Волимо під кріпкою рукою царя восточного, православного, в нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику христовому, поганинові, дістатися! – заволав він з такою силою, що його почули, без сумніву, й задні ряди.

– Волимо! – почулося з натовпу.

– Царя православного!

– Геть собак бусурманських!

– Геть ляхів з їхнім жидівством! До московського царя в підданство веди, гетьмане! – заревіли навколо, і одразу ж крики потонули в урочистому співі сурем і рокотанні литавр. З підвищення поважно зійшов Петро Тетеря, котрий до цієї миті стояв поряд з Іваном Виговським за спиною в гетьмана. Твердим кроком ступав він уздовж кола, яке оточувало підвищення, зодягнений у кармазиновий жупан, зеленого сукна підбиту лисячим хутром кирею, соболину шапку і червоні сап'янці із золотими острогами. Праву руку ніжинський полковник гордовито тримав на руків'ї оздобленої слоновою кісткою карабели, лівою стискав срібного полковницького пернача.

– Ви чули, панове-молодці, лицарство козацьке? І ви, люд переяславський? Чули, про що мовив гетьман наш? Тож кажіть: чи всі так призволяєте? Чи всіх вас волю висловив його ясновельможність?

І цієї миті Богун помітив заворушення, котре почалося надто далеко від помосту, щоб йому надали занадто великої ваги, – на самому краю майдану раптом звилась малинова хоругва, і учинився крик, серед якого Іван розрізнив лише кілька окремих реплік, значення котрих було занадто недвозначним, щоб його можна було віднести до чогось іншого, окрім виявлення незгоди з промовою гетьмана і майбутньою угодою.

– Не православні вони, татари є! Від насіння татарського! – чулося звідтіля.

– Не віддай народ у неволю, батьку! – вторив першому другий голос.

– Козацтво славне до смерті ведеш, гетьмане! – лунав третій голос.

– Україну продаєш!

– Кривавими ріками і слізьми гіркими її ми до цього торгу омили!

Обличчя Тетері скам'яніло. Він кинув швидкий погляд на осавула, який виструнчився поруч, і за мить до того місця в натовпі, звідкіля чулися вигуки, вирушили, супроводжуючи свій шлях криками невдоволення та болісними зойками людей, що їх так безцеремонно розкидали, звільняючи собі шлях, кілька десятків старшин Переяславського полку. З обличчя Бутурліна і облич його радників миттю зійшов благодушний вираз, що його непорушно зберігали впродовж останніх годин. В оточенні московського посла почалося жваве перешіптування. Хмельницький, здавалося, не помічав усього, що відбувалося, – він був зайнятий своєю булавою, котру йому саме зараз необхідно було дбайливо примостити на отороченій золотим шиттям оксамитовій подушечці, що її запобігливо підніс булавничий. За хвилину в кутку, звідки доносились крики, почувся шум бійки, зойк пораненого, після чого когось поволокли геть. Стривожений, мов бджолиний вулик, натовп ще деякий час гудів, після чого поступово почав стихати, а після чергової серії ударів литавр і співу сурем притих зовсім. Тетеря, котрий увесь цей час ходив уздовж утвореного козаками кола, немов лев уздовж огорожі, відкашлявся і заволав удруге: