Розділ «Частина третя»

V

Просторий і гарний дім полковника Тетері, побудований у новітньому стилі бароко, з масивними ногами чотирьох колон фасаду над високим кам'яним ґанком, котрі притримували на собі прикрашений ліпленням дах, з високими вузькими вікнами в олив'яних рамах і побіленою крейдою балюстрадою, котра тяглася поверх обох крил будинку, праворуч і ліворуч колонади, стояв посеред досить широкого, вимощеного кам'яною бруківкою подвір'я. Велика, не менше півтора сажні заввишки, огорожа, котра являла собою ті ж колони у стилі бароко, поєднані проміж собою чавунними решітками з чорними мордами левів проміж кованими ґратами і гострими піками на верху. За огорожею, відмежовуючи вимощене камінням подвір'я від ґанку і колонади, тяглися кущі, дбайливо підстрижені й вкриті тепер товстим шаром снігу.

Богун, проминувши високу браму і вартових біля неї, швидко пройшов дбайливо вичищеною від снігу й криги бруківкою повз виставлені в ряд жовті тіла великих гармат. Бронзові «панянки» грізно дивилися в обличчя усім гостям полковницького палацу, міцно впершись в землю дебелими, в зріст людини, кованими подвійною залізною шиною колесами. Легко збіг сходами до дверей. Порівнявся з вартовими, серед яких упізнав джуру, котрий приніс йому звістку про виклик гетьмана. Джура, помітивши Богуна, зник за дверима. За мить з'явився в супроводі генерального осавула Демка Лисовця.

– Доброго дня, полковнику, – холодно кивнув головою Литовець, котрий тримався з Іваном демонстративно стримано ще від часів свого провалу під час переслідуванні війська Лянцкоронського і Калиновського, у котрому чомусь винуватив Богуна, якого тоді гетьман відсторонив від переслідування розбитих під Вінницею поляків. – Його ясновельможність очікує на тебе, не барись.

Іван у відповідь кинув на осавула байдужний погляд і сказав:

– Я ніколи не барюсь, пане Демко.

Лисовець мало не заскрипів зубами, але промовчав і, круто повернувшись на підборах, повів Івана в гетьманські покої.

Хмельницький прийняв Богуна, стоячи посеред просторої кімнати із занизькою, як для Іванового зросту, стелею, перськими килимами на стінах і на долівці, з масивними, зробленими не надто витонченим теслею, меблями. Зодягнений був просто: у білу полотняну сорочку, оксамитові шаровари й м'які домашні сап'янці. Лише на плечах мав підбитий соболиним хутром кармазиновий жупан, настільки щільно вкритий золотим шиттям, що тканина на ньому буквально переливалася у світлі кількох десятків свічок, які палали в численних підсвічниках і канделябрах. Обличчя гетьмана, котре помітно змарніло після недавніх подій у Сучаві, виглядало надзвичайно втомлено, а в чуприні, підстриженій за польською модою, з високо виголеними скронями, а також у довгих вусах помітно побільшало сивини, відтоді як Богун востаннє бачив Хмельницького. Високе чоло гетьмана перекреслила, додавшись до попередніх, ще одна глибока зморшка, що робило вигляд його обличчя ще більш стомленим, аніж це було насправді. Іван пригадав, що сина гетьмана, Тимофія Хмельницького, котрий загинув від вибуху гарматного ядра в Сучаві, поховано лише тиждень тому.

– Доброго дня тобі, батьку козацький, ясновельможний пане гетьмане, прийми мої співчуття з приводу втрати дорогої тобі людини, – мовив Іван, знімаючи шапку і згинаючись у низькому поклоні.

– Здоровий будь і ти, полковнику, дякую за співчуття, – Хмельницький вказав Богуну на стілець, який стояв поблизу великого столу. – Сідай, розмову до тебе маю.

Іван мовчки сів на вказаний стілець. Хмельницький примостився на лаві навпроти нього, прихилившись спиною до мармурового підвіконня і щільніше застібуючи жупан. Деякий час мовчав, потім дістав з кишені жупана люльку, набив її тютюном і припалив від поданої Богуном свічки.

– Дякую, Іване, – гетьман помахом руки наказав Богунові сісти на стілець, з якого той підхопився, щоб подати вогню. – Знаєш про що піде мова?

– Здогадуюсь.

– Отже, здогадуєшся… – Хмельницький на кілька хвилин замовк, щось обдумуючи. Нарешті зітхнув. – Ти бачиш скільки люду зібралося, тут у Переяславі? З Правобережжя, з Лівобережжя, з Січі. З самої Москви люди приїхали. Багато верст шляху здолали. Тобі відомо, скільки верст від Москви до Переяслава?

– Близько тисячі, ваша ясновельможність.

– Немалий шлях. Адже тобі відомо, що таке шлях, ти теж не раз долав довгі милі шляху за моїм наказом. Бував і послом від Війська Запорізького. Востаннє, якщо не помиляюся, спільно з панами Пушкаренком та Сахновичем, під началом писаря мого, Виговського, їздив до Кам'янця посольством до Іслам-Ґерая?

– Так, пане гетьмане.

– Ну, тоді будь ласка, полковнику, нагадай мені чим закінчилося те ваше посольство?

– Хіба Виговський досі цього не зробив? – знизав плечима Богун.

– Поганий би був я гетьман, коли б він цього не зробив! – дещо підвищив голос Хмельницький. – А ти все ж нагадай.