Розділ «Частина третя»

– Не вибачив би собі до кінця життя, – мовив він щиро, відповідаючи на запитання Богуна про наявність вільних кімнат, – якби не знайшов місця для Богуна! У власних покоях поселю мостивого пана, а догоджу тому, хто кров свою проливав за Україну.

– Хіба я один її проливав, батьку? – знизав тоді плечима Іван, на що отримав таку відповідь, котра глибоко схвилювала його:

– Багато було таких, вашмость. Багато ще буде. Але Богун у нас один. Його мусимо шанувати за рани, отримані в Збаражі, і за те, що врятував нас, нерозумних, у Берестечку. Двоє синів моїх врятувалися тоді. Третій загинув, і не знаю, де могила його, то правда. Але правда й те, що якби булава наказного гетьмана була не в тебе, вашмость, навряд чи дочекав би з походу й інших двох. Прошу тебе, велику милість зробиш, коли зупинишся на ночівлю в домі моєму, – козак ще раз вклонився до землі.

Тепер, гарно відпочивши і вирушивши у подальшу дорогу після вишуканого сніданку, над котрим господар заїзду особисто трудився ще за ночі, вінницькі козаки швидко долали милю за милею, тож наблизилися до Переяслава задовго до темряви, котра в цю пору не примушувала на себе довго чекати, а за наявності на небі низьких сивих хмар, як то було тієї днини, повинна була заволодіти землею ще до п'ятої години опівдні.

Коли з-за обрію показалися спочатку розмиті, а потім усе більш чітко вималювані на тлі неба золоті бані Успенської, й пофарбовані яскравою блакитною фарбою бані Покровської церков, проміж яких височіла, схожа з відстані на шпицю, вежа міської ратуші, Івана наздогнав Нечипоренко. Притримавши коня, поїхав поряд.

– На шляху, немов на ярмарку, – вказав він на десятки возів, ридванів і бричок, сотні комонного й пішого, різного чину люду від іноземних послів і козаків до простих селян, що широким потоком текли до брами Переяслава, поблизу якої зчинилося справжнє стовпотворіння.

– Багато люду козацького нині в Переяславі, – відповів Іван. – Від кожного полку, окрім старшини, десяток-другий козаків. Та Переяславський полк у повному складі, та гетьманська канцелярія з обозом, та московського боярина Бутурліна свита до півтисячі, напевне, нараховує. Ну а де таке збіговисько, там і торгашів ціле море. Мислю я, у передмісті потрібно спинятися, тут легше ночівлю відшукати.

Але планові Богуна залишитися до початку Ради, котру було призначено на завтрашній день, у селянському передмісті Переяслава, не судилося бути втіленим у життя. Ще на під'їзді до міста його відшукав багато вбраний гетьманський джура, котрий і передав наказ Хмельницького: усім полковникам зі своїм найближчим оточенням ставати на стацію в місті, в будинках старшини і значних козаків Переяславського полку, де для них приготовано все необхідне.

– У мене тут усі найближчі, – обернувшись, Богун оглянув десяток своїх проводжатих і кивнув на них гетьманському посланцю, – ці пани їдуть зі мною.

– Як завгодно вашій милості, – поспішив погодитись джура. – Прошу їхати за мною, я покажу, де саме вам зупинитися. Тепер у місті занадто людно.

– Я помітив, – спокійно відповів Іван, а за хвилину представники Вінницького полку, котрі прибули на Раду впорожні, без возів і поклажі, з одними лише саквами, притороченими до кульбак, розчинилися в тисячному натовпі, котрий рухався в напрямку міської брами, схожий на велетенського строкатого слимака.

Проїхавши вузькими вуличками, тісними від сотень людей, котрі поспішали одним їм відомими напрямками під святковий передзвін, що лунав з високих дзвіниць десятків переяславських церков, розташувалися у просторому будинку переяславського полкового кантаржея Семена Грабовського, поряд з будинком самого полковника переяславського Петра Тетері, котрого Богун добре пам'ятав ще з часів, коли, з гетьманської ласки, посів полковницьку посаду в Кальнику і став частим гостем у канцелярії Хмельницького в Чигирині.

– Вітаю, пане Іване, – просто й без зайвих слів простяг Богуну руку Грабовський на знак привітання. – Розташовуйся якомога зручніше, про тебе і твоїх супутників потурбуються. А мені потрібно до полковника, тож не гнівись, повинен тебе покинути. Там у нього і гетьман, – сказавши це, Грабовський зітхнув: – Ох, не люблю, коли стільки начальства укупі. Та ніц не вдієш.

– Хмельницький зупинився в Тетері?

– Звичайно, де ж йому ще зупинятися? Та ти розташовуйся, пане полковнику, обід зараз подадуть.

Проте пообідати Івану вдалося не одразу. Не пройшло й п'яти хвилин після того, як у напрямку полкової канцелярії зник Грабовський, на подвір'ї, яке стало тимчасовим пристанищем для Богуна і його почту, з'явився той самий гетьманський джура, котрий провів їх сюди від міської брами. Уклонившись, він повідомив Богуну про наказ Хмельницького прибути до нього в покої за годину.

– Добре, козаче. Передай гетьману, що я буду в призначений час. Нечипоренко, котрий стояв поряд, подивився на Івана.

– Чомусь я очікував саме такого розвитку подій, – мовив він зітхаючи.

Богун хвилину мовчав, супроводжуючи поглядом джуру, який крокував геть, виконавши покладене на нього доручення.

– Я теж, Михаиле, – сказав він згодом.