Розділ «Частина третя»

– У переговорах, котрі відбулися між ставкою Сефера Кази-аги і польськими комісарами неподалік від Нового замку у Кам'янці, ми участі не брали, а надалі, коли відмовилися обговорювати з канцлером будь-які питання, доки не буде відновлено умов Зборівського трактату, – були, м'яко кажучи, з'ігноровані. Поляки з турками вели домовини про майбутній похід на Москву.

– Так. Залишається доповнити тебе лише тим, що нам байдуже до мети тих домовлянь. Не байдуже лише те, що почалися перемовини нашого єдиного союзника з нашим ворогом, і робиться це через нашу голову! І ще одне. Тобі має бути добре відомо: поляки відмовляються від підписання нового мирного договору, який би залишив усе на позиціях, визначених у Зборові.

– Мені відомо про це.

– Тоді чому ти дозволяєш собі брати під сумнів мої рішення і прагнення більшості військової старшини, відмовляючись присягнути на вірність московському цареві?! – голос Хмельницького задзвенів під стелею, і гетьман із силою торохнув кулаком до застеленої оксамитом лави. Богун згадав, що точнісінько так само дзвенів голос гетьмана тоді, у наметі, коли під час походу війська на Сучаву з метою визволення з осади Тимоша Хмельницького, до шатра увірвалися полковники і почали вмовляти гетьмана повернутися на Україну, відмовившись від мети походу.

– Доки за сином будеш ходити, України позбудешся, – мав тоді необережність мовити нещодавно призначений на черкаське полковництво Яцько Пархоменко, після чого миттєво позбувся лівої руки вище ліктя – знервований останніми переживаннями й нетверезий гетьман відрубав її одним помахом своєї шаблі.

Але на Богуна крик гетьмана не справив такого враження, яке зазвичай чинив на більшість генеральної старшини і полковників, не говорячи вже про рядових козаків.

– Рабства не хочу, батьку, – люто зиркнув він на Хмельницького.

– Рабства?! Ми всі скоро матимемо його! Чи мало зроблено мною, жеби закінчити війну і вільно запанувати на власній землі? Немало! Скільки крові пролито, скільки сил віддано, а що ми маємо? Трансильванія, Волощина, навіть Молдова проти нас. Польща з Кримом домовляється, з Литвою мир вилами по воді писаний, чи ти сліпий, полковнику? Чи не відчуваєш, що ось-ось, немов голодні собаки, кинуться на нас з усіх сторін, абись розірвати тіло вітчизни нашої на тисячі клаптів? – Хмельницький підхопився з лави і закрокував кімнатою, як робив те завжди, коли хвилювався. І скільки прихованої сили, скільки стрімкості відчувалося в його постаті, немолодої вже, побитої ворожою зброєю і життям людини!

– Легко казати так, як се робиш ти, Богуне! Легко сперечатися! Думаєш, я не бачу, на яку небезпеку наражаємось, йдучи у підданство дикому цареві північному? Добре розумію. І бачу. Але розумію й те, що виходу іншого не маємо. Особливо тепер, після Земського собору, котрий затвердив усе ж прийняття Війська Запорізького під протекцію Москви. Дорогого мені те коштувало, полковнику. І ми підемо в підданство. Бо лютує голод в Україні вже після стількох років війни, бо чума винищує міста і села сотнями від Дністра до Дніпра. Тому що люди ремствують, а я мушу універсалами своїми забороняти під страхом смерті продавати коней та зброю, а збиратися під полковими знаменами в разі нужди. Це ті самі люди, котрі йшли за мною до Пилявців, і я приймав їх, непрошених, десятками тисяч до війська!

– Слушні слова, батьку, – Богун відчув, як у ньому зростає гнів. – Але вислухай і мене! І слово моє таке буде: не приймай їхню собачу протекцію! Багато витримували ми за ці роки і ще витримаємо! Бог нас не полишить…

Хмельницький лише стомлено махнув рукою:

– А окрім Бога, ти маєш союзників, Богуне?

– Мечі наші в тебе, гетьмане!

– То так. Але замало їх для всіх ворогів наших. Не смій радити мені, полковнику. Сперечатися не смій. Ти присягнув мені на вірність, тож виконуй свою присягу. Завтра ти підпишеш усе, що буде потрібно, і не примушуй мене гнівитись на тебе.

Іван і собі піднявся зі стільця. Поклавши руку на руків'я шаблі, низько вклонився:

– І ти не примушуй мене порушувати клятву мою. Не тобі одному присягав я, Україні присягав. А після цього не можу клястися їй на згубу і йти під руку царя варварського.

Хмельницький кілька хвилин мовчав, задумливо поглядаючи на Богуна. Нарешті зітхнув і щільніше загорнувся в жупан.

– Ти можеш собі пояснити, полковнику, чому досі тримаєш пернач?

– На все воля Божа.

– Божа і гетьманська, Іване.