Розділ «Частина друга»

Богун оглянув дільницю окопу, за будівництво якої відповідали козаки його сотні. Окоп був ладний і високий, посилений дерев'яними колодами, із зовнішнього боку досягав висоти майже чотирьох сажнів завдяки глибокому рову, на дні якого вже було повно мутної дощової води. Численні хитромудрі коли, засіки, хижо загострені «кобили» робили його зловісним для будь-кого, хто б наважився лізти сюди і робити спроби вибити звідти добре озброєних вогнепальною зброєю козаків. Позиції десятка важких польових гармат було дбайливо обладнано за останнім словом європейської фортифікаційної науки – прикриті масивними щитами, з бійницями, котрі зачинялися під час заряджання гармат, із захищеними від вологи і вогню порохосховищами, з талями для закочування в жерло ядер. Пилипенко мав рацію, все обладнано, «як і повинно бути». Вкриті брудом не менше за Пилипенка, козаки сходили з валу, складали на купу інструменти і як могли намагалися відмитися від бруду.

– Михаиле! – покликав Іван осавула.

– Так, пане сотнику, – Нечипоренко поспішав звідкілясь у супроводі писаря Гавриїла, котрий тримав у руках довгого мідного каламаря і загорнутий у телячу шкуру сувій паперу.

– Накажи видати козакам по чарці з моїх запасів, заслужили… Нечипоренко, не переймаючись довго наказом, одразу ж передоручив його Ковалеві:

– Чув, Іване? Ну то й виконуй. Ти кашу вариш, тобі й горілку ділити.

Коваль без зайвих слів почимчикував до обозу. Козаки схвально загомоніли.

– Ти звідкіля? – подивився Богун на осавула.

– Від Нечая. Він по тебе джуру присилав, а тебе не було, вали обдивлявся, то я за тебе.

Іван посміхнувся і зіскочив з коня, якого одразу ж відвів убік джура.

– Ну, в скромності тобі не відмовиш!

Нечипоренко дещо знітився, але лише на мить.

– Так справа така, що й я можу вирішити, чого пана дарма турбувати?

Богун засміявся і плеснув Михайла по плечу:

– Вивернувся, як завжди. Ну добре, йдемо до намету, пообідаємо. Там і доповіси, що до чого. Ти, пане писарю, теж приєднуйся.

Осавул двічі себе запрошувати не примусив. Швидко покрокував за Іваном, оминаючи рудуваті від розчиненої у воді глини калюжі, позаду нього потюпав зодягнутий, як завжди в довжезний підрясник і опоясаний мотузом Гавриїл.

Намет видався після безрадісних і гнилих пейзажів верхом затишку і комфорту. Богун пожбурив у куток промоклого кобеняка, відчепив від очкура шаблю і сів за стіл, на якому джури вже розставляли страви до обіду. Його прикладом скористалися й Нечипоренко з писарем. Іван і Михайло швидко випили по чарці горілки, від якої відмовився писар, і почали сьорбати щедро затовчений м'ясом куліш – Іван звик про всі справи розмовляти не на голодний шлунок. Після кулішу джури подали печеню з вепра і срібний кунган зі старим медом. Іван наповнив свій і Михайлів кубок темним густим вином і поставив кунган на стіл.

– А ти наїдайся, пане писарю. Ти в нас людина вчена, тобі головою думати потрібно, тож мозок не повинен відчувати мук тілесних. Від голоду в тому числі.

Гавриїл нічого не відповів, продовжуючи флегматично жувати куліш – в його полумиску було ще майже все з того, що подали на початку. Але звиклий до такої поведінки писаря, Іван не затримав на ньому уваги. Після другої і третьої чарки наказав прибирати зі столу. Нарешті прокинувшись, Гавриїл похапцем досьорбав куліш і, героїчно відмовившись від вепрятини, сказав:

– Муки тілесні ніщо в порівнянні з муками душі заблудлого грішника, тож краще голод. Але я цілком згоден з паном сотником: справа, яку кожен з нас виконує в міру сил своїх, потребує харчу не тільки для душі, а й для тіла.

– І я з вами згоден, святий отець, – приховуючи посмішку, захитав головою Нечипоренко.