Розділ «Частина друга»

Богун запалив люльку від поданої джурою скіпки.

– Ну добре, розповідай, Михаиле, за чим пан Данило до себе кликав?

Нечипоренко хитнув головою і видобув із-за пазухи аркуш паперу.

– Ось, маєш наказ з печаткою полковника Нечая разом з ним рушати у пилявецький замок на військову нараду, що її гетьман збирає в себе перед початком битви.

Іван пробіг очима листа.

– Добре, буду, – сказав перегодом.

До Нечая Іван прибув за чверть години до призначеного часу. Згадавши про прохання полковника заходити без доповіді, хитнув головою на знак привітання вартовим козакам, відкинув відлогу і ступив до намету.

– А, ти вже є! – зраділий Нечай простягнув руку побратиму. – Михайло мовить, все у справах заклопотаний, своєму полковнику добридень сказати не маєш часу… Сядь поки, скоро й вирушаємо.

– Михайло твій скоро й без мене керуватиме, у сірка очі не позичить.

Нечай посміхнувся:

– То в ньому є. Але, погодься, такі теж потрібні.

– І я завжди так казав. З якого приводу нарада, Даниле? – позирнув Іван на полковника. – Може, ляхи таки наважились дати бій?

– Схоже на те. Я поки сам не дуже багато знаю, але навіщо ламати голову? Скоро про все дізнаємось. По тебе покликав, бо годилось би славному завойовнику Тульчина і наказному полковнику на нараді в гетьмана присутнім бути. Він тільки полковників викликав, щоправда, але я все беру на себе.

Іван лише знизав плечима:

– Панська воля, а наша справа – наказам пана полковника підкорятися. До гетьмана, то й до гетьмана.

Пилявецький замок, який являв собою чотирикутну кам'яницю з довжиною стін близько тридцяти сажнів і висотою мурів близько п'яти, стояв на правому високому березі річки Пиляви, тієї самої, що тепер спокійно несе свої зовсім не широкі води проміж пагорбів Хмельницької області під мальовничою назвою Іква. З точки зору фортифікації замок не мав будь-якого стратегічного значення в майбутній битві, котра ось уже кілька місяців готувалась на Поділлі. Він, щоправда, був непогано захищений за допомогою вод річки, котра тут розширювалась і, перекрита греблею, утворювала чималий ставок, через який до воріт замку тягнулася лише вузька стрічка суходолу. Але що його стіни могли вдіяти з обстрілом кількох сотень гармат, не кажучи вже про те, що опинись вона на шляху двох стотисячних армій, націлених одна на одну, неодмінно перетворилася б на мізерний острівець, котрий ці самі армії змили б, неначе вода морського припливу блискучу мушлю із жовтої стрічки прибережного піску. Як би не було, але нині ніхто й не думав використовувати замок як укріплений пункт, натомість надавши йому статус резиденції гетьмана, після того як Хмельницький покинув Маслів Став і на чолі війська вирушив на Поділля.

Нечай у супроводі Богуна проїхав греблею, виїхав розмоклою від дощів дорогою на пагорб, що на ньому було збудовано замок, і зупинив коня поблизу потемнілих від часу дубових колод замкової брами. Кілька хвилин оглядав протилежний берег Ікви, після чого звернувся до Богуна:

– Ти помітив, яку місцину Хмельницький залишив ляхам для табору?

Іван кивнув головою. Він добре зрозумів те, що мав на увазі полковник – лівий берег Ікви був низинним та болотистим, а після дощів перетворився на море тванюки, яка, втім, поки ще була прикрита зеленню трав, серед якої подекуди росли низькі зарості верболозу і кущі шипшини.

– Ляхи – це в першу чергу кіннота, – помітив він. – А для кінноти війна в багні – це найгірше, що з нею може трапитись. Головне, щоб ляхи вибрали для поля бою саме ці болота. Але ж вони не гірше нас з тобою знають про свою втрату переваги в кінноті, в разі якщо битва відбудеться саме тут.