Розділ «Частина друга»

До початку осені було захоплено або принаймні блоковано значну частину стратегічних населених пунктів і фортець від Чигирина і Чернігова до Кам'янця-Подільського, залучено місцеве населення величезних територій України до поповнення повстанської армії і її постачання всім необхідним для ведення бойових дій. Одночасно із цим населення всебічно протидіяло ворогу тоді, коли потрібно було вирішувати питання з постачанням його військ і підтримкою під час перебування на тій або іншій території. Україна, перетворена на велетенський театр бойових дій, була готова дати генеральний бій польським магнатам і готувалася до нього поступово, групуючи війська цього разу на Поділлі в районі нікому раніше невідомих Пилявців, за кілька десятків верст від старовинної фортеці князя Костянтина Острозького – Старокостянтинова.

Але не дрімав і Вишневецький. Ще в травні він, не встигнувши на допомогу гетьманам і переправившись неподалік від Любеча на Чернігівщині через Дніпро і в Мозирі через Прип'ять, вирушив до своїх неохватних маєтків на Правобережжі, повний рішучості відстояти те, що залишилося після втрати Польщею Лівобережної України. Як уже повідомлялося, швидким і кривавим маршем пройшов князь через Овруч, Коростень і Житомир, після чого вирушив на Котельню і Погребище. І разом з різнею, вчиненою проміж повсталих селян, не оминав Вишневецький вести активну переписку з Варшавою, вимагаючи негайно надати йому всебічну допомогу в придушенні виступів. Неможливо уявити собі гнів потомка козацького гетьмана Дмитра Вишневецького, легендарного будівельника Хортицької Січі, після отримання депеші від канцлера Оссолінського, у якій пан Єжи прохав князя утриматись від бойових дій з огляду на переговори, котрі ведуться з Хмельницьким, і повну неготовність Польщі до війни в даний час. В обличчя посланцю канцлера полетіли шматки пергаменту, що на ньому було виписано офіційного листа, а з Овруча, де на той час стояло військо Ієремії, полетіли крізь порослі соснами та ялинами рівнини Полісся швидконогі коні гінців князя, несучи в сідельних саквах повного образи, люті та презирства листа до Оссолінського.

«…Як шляхтич давнього роду, роду, який починає свої корені задовго до часів королів Болеслава Першого П'яста і Мешка Другого В'ялого і серед предків своїх має славетних князів Ольгерда Гедеміновича і Дмитра Корибута, – з обуренням писав князь, – я не можу без відчуття глибокої образи і душевного болю читати рядки, написані мені коронним канцлером Речі Посполитої, тобто особою офіційною і такою, котра мала б дбати про добра польські, а не пропонувати мені речей, що їх було запропоновано. Пане канцлер, нагадую Вам: не з володарем маємо ми справу, лише з гультяєм, банітом і бунтівником. А якщо справа виглядає саме так, чи можна тоді вести мову про будь-які переговори з Хмельницьким? Чи не зроблено помилку Вами, пане Оссолінський, у час, коли Ви зболили відрядити панів Казановського і Кисіля до Білої Церкви?… – Гнівом дихали рядки, писані Яремою, страшним гнівом. Немов за належність до православної віри предків своїх, палав він люттю до всього православного і в першу чергу до козацтва. Зарозумілістю й пихою бриніли ті слова, звернені до Оссолінського. А наостанок князь, добавивши в депешу душевних ран своїх, розійшовся й зовсім не на жарт: – Крові та кари! Рубати хамство й не давати йому змоги осягнути своїх перемог над нами. Якщо ж за знищення під Корсунем та Жовтими Водами коронного війська та поневолення татарами гетьманів Хмельницький здобуде прощення і при давніх вольностях своїх залишиться з тим гультяйством, то в такій вітчизні нам залишається краще вмерти, аніж жити і терпіти, щоб гультяйство спільно з поганством тримали верх над нами, над лицарством польським!»

Після того листа й полилася кров подільських селян, змушуючи «все, що живе, іти в козаки»…

Між тим події після поразки війська Ієремії Вишневецького під Махнівкою почали розгортатися все стрімкіше, здіймаючи з насаджених місць все нові підрозділи козацького війська і надвірні реґіменти галицької, волинської та подільської шляхти. Вишневецький, вирушивши форсованим маршем на Гриців, швидко проминув Чорторию і Чуднів, а потім, залишивши за спиною і невеличкий укріплений замок самого Грицева, де, на думку князя, було неможливо боротися з переважаючими силами Кривоноса, переправився через кілька малих річок і став обозом у районі Росолевецької переправи через Случ, яка знаходилася за вісім миль від Старокостянтинова. Там до нього приєдналися загони панів Тишкевича, Осинського, Корецького і Заславського. Військо князя виросло до десяти тисяч добре озброєних вояків і хоча все ще поступалося в кількості полкам Кривоноса, тепер князь був готовий дати бій, не зовсім безґрунтовно вважаючи, що його і ворожі сили після відступу від Махнівки приблизно вирівнялись. Слідом за поляками в район Старокостянтинова не забарився і сам Кривоніс. Одразу після повідомлення відрядженого в погоню за Вишневецьким полковника Головацького про взяття ним Долонного і Острога, де полковнику вдалося здобути вісімдесят гармат та безліч іншої різноманітної зброї і військового припасу, костирський гетьман Правобережжя вирушив від Прилуки, котра була для його військ місцем збору, шляхом на Старокостянтинів через Калинівку і Хмільник. Під своєю орудою Кривоніс мав тисячу кінноти свого власного полку, а також Білоцерківський, Уманський і Вінницький полки. Військо взяло напрямок на Росолевецьку переправу – вона була найкращим шляхом до Старокостянтинова. Козацькому проводу було невідомо, що саме там отаборився їхній найлютіший ворог.

Як не пильнували козацькі роз'їзди, що їх, як завжди, було вислано вперед, Ярема Вишневецький першим взнав про наближення ворога і, змінивши місцеположення свого табору, підійшов упритул до Росолевецької переправи, після чого, оточивши військо табором з возів, почав очікувати на ворога. Надвечір двадцять п'ятого липня Максим Кривоніс підійшов до переправи з правого боку Случі і став на два стріли з лука від війська Вишневецького, майстерно перешикувавши з ходу авангард, основний табір і ар'єргард своєї армії в три частини, які й зайняли свої місця по фронту – на правому фланзі ваґенбурґ, у центрі артилерію, на лівому фланзі кінноту. Негайно зчинилися швидкі й смертоносні бійки проміж козацькими і польськими під'їздами, котрі в пошуках «язиків», здобичі і лицарської слави кинулися одне назустріч одному через брід, який власне являла собою Росолевецька переправа. Того дня бог війни був на боці поляків – висланий Кривоносом для проведення розвідки боєм комонний відділ козацького війська на чолі із сотником Полуяном не встиг подолати броду і попав під щільний вогонь поляків. Тисяча двісті мушкетерів королівської гвардії навели мушкети на козаків, і одночасно ціле море вогню полетіло в обличчя розвідникам Кривоноса. Захитався в сідлі сам красень-сотник, впали з кульбак майже половина відважних запорожців. Не очікували пани-молодці на таке страшне вітання, завернули. В поспіху забулися навіть подивитися, де ж подівся їхній пан сотник. Ой, погано дбали братчики! Уже й у польському полоні сотник Полуян. Заломлено за спину його м'язисті руки, заливає ясні очі кров з рваної рани на високому чолі, та навіть очі не може протерти зв'язаний сотник, лише кліпає, змішуючи кров зі сльозою і дивиться, як гине його сотня. Небагатьом судилося повернутися під захист ваґенбурґу – вслід за щільним мушкетним вогнем запрацювала артилерія князя Вишневецького. Полетіли в козаків розривні дуті стрільна з короткомордих бронзових патрієр, пофарбували червоним замулені води Случі. Усього тридцять шість козаків, з котрих жодний не мав хоча б дрібної рани, повернулися в табір Кривоноса, який у безсилій люті вкотре проклинав власну поспішливість і недалекоглядність…

Ніч чорною ковдрою вкрила береги Случі, розірвана лише вогнями багать по обох боках неширокої річки. Лише перекликалися вартові на валах ворожих один одному таборів, лише стукотіли в темряві копита все нових і нових загонів, що прибували і відбували виконувати лише їм одним відомі завдання в настороженій темряві, лише молилися в церквах та костьолах священики, прохали в одного Бога, але кожен на своїй мові, прохали перемоги для свого воїнства і смерті ворогам…

А на ранок двадцять шостого липня пройшла польським табором неймовірна чутка: хтось невідомий, пробравшись уночі до шатра князя, залишив перед відлогою лист від козацького полковника Кривоноса. І дивувала рейментарів польського війська навіть не зухвалість ворожих пластунів, хоча пройти крізь кілька ліній варти і дістатися до святая святих, до намету ясноосвєнцоного, було неймовірно важкою, майже неможливою річчю! Дивував сам зміст листа – у ньому Кривоніс, використовуючи найвишуканіші висловлювання чистою латинською мовою, викликав Ієремію Вишневецького на двобій, пропонуючи не проливати крові тисяч жовнірів і козаків, а вирішити справу «одним лише ударом меча, вкладеного в умілу і мужню руку».

Але марно прочекав дві години полковник на чолі власного війська. Зодягнений в один лише кільчастий панцир, з непокритою головою, по якій розметався довгий запорізький оселедець, з кривою турецькою шаблею у руці. Марно стримував він струнконогого, мишастої масті огиря, витанцьовуючи на виду всього ворожого війська, марно наказував джурі знову і знову трубити в ріг, подаючи гасло виклику на герць ворожому рейментареві. Не вийшов прославлений лицар князь Ієремія Вишневецький за межі окопу свого війська. Зберігав мовчанку, не дивлячись на те, що від козацького окопу вітер доносив глузливі посвисти і регіт тисяч людей. І багато зусиль було прикладено після того ганебного випадку біографами і особистими хронікерами князя Ієремії Корибута-Вишневецького, щоб винайти достойне виправдання діям князя, або принаймні, звести все до забуття, цього вигідного для багатьох відомих людей оптимуму в оцінці, даній їхнім діянням у ведених хронікерами діаріушах.

Без великих бойових дій, обмежившись лише кількома невеличкими сутичками козацьких та польських комонних під'їздів, минула й решта дня. А увечері Вишневецький скликав у себе в наметі військову нараду, де й було вирішено відходити на захід, не приймаючи битви. Так, князь добре розумів: надто вже ситуація, яка склалася, нагадує битву при Жовтих Водах, коли, програючи козакам в кількості піхоти, кіннота Стефана Потоцького не змогла нічого вдіяти для свого порятунку і була знищена. А що він, Вишневецький, навіть з огляду на десять тисяч шляхетної кінноти, міг вдіяти проти шістнадцятитисячного війська Кривоноса? Адже болотисті береги Случі були придатні більше для дій піхотинців, аніж комонників. І це при тому, що у війську князя налічувалось лише якісь півтори тисячі піших ландскнехтів під командою Осинського.

– Я покладаю на вас всі надії, хоробрий мій воїне! – пафосно заявляв під час ради князь, надуваючи шляхетні вуста, і поплескував по закованому в залізо плечу Осинського. – Ви затримаєте їх під час переправи і надасте змогу війську відійти на безпечну відстань. Повірте, більш значущого завдання не виконував навіть спартанський цар Леонід спільно зі своїми трьомастами гоплітів! Адже за ним був лише прохід у скелях і готова до бою армія об'єднаної Еллади, за нами ж оголена отчизна, яка ще не готова дати рішучий бій хаму Хмельницькому.

І Осинському, який, безумовно, розумів усю небезпеку покладеного на нього князем завдання, не залишилося нічого іншого, як подякувати за честь, котра випала на нього. А ранком двадцять сьомого липня, коли нічна тиша ще не встигла змінитися гомоном нового дня, а сиве небо потроху світліло на сході, передвіщаючи недалекий ранок, польський обоз, маючи в ар'єргарді кінноту, вирушив до Кульчина. Сумними поглядами проводили жовніри молодецького полковника Осинського валки возів і рівні гусарські хоругви, які від'їздили на захід, відкупившись від ворога їхніми життями. А скоро їхні погляди повернулися в протилежному напрямку – в атаку пішло одразу все військо Максима Кривоноса. Вишикувані, як і напередодні, трьома відділами, з кіннотою і піхотним каре, оточеним возами на флангах, з артилерією, що її на ходу вимірювали на ворожі шанці, у центрі. Йшли швидко, але витримуючи рівняння, як і пристало добре дисциплінованим воякам. Витримали не здригнувшись перший удар ворожої зброї і почали окопуватись під вогнем, перетягуючи через Росолевецьку переправу вози з арматою і обоз. А всього через півгодини після початку наступу в крило окопу Осинського вже летіли загони запорізької кінноти, і він, блідий від розуміння того, що не зможе виконати наказ князя, почав відряджати до Вишневецького одного за одним гінців з проханням повернути назад хоч малий відділ кінноти, щоб допомогти йому скинути назад у Случ штурмуючі козацькі підрозділи. Як не дивно, Ярема послухав свого офіцера, дав наказ двом хоругвам гусарії атакувати переправу, хоча обмовився під час віддання наказу хорунжим:

– Але заради Марії Магдалини, панове, повертайтеся назад, доки спроможні будете швидко наздогнати мій обоз. Тепер поява під Костянтиновом відділу війська, який налічує менше тисячі жовнірів, то є самогубство! Повертайте навіть якщо врятувати Осинського буде неможливим!

Полетіли в бій уславлені польські важкі комонники, взяли списи напереваги і вдарили в козацькі порядки, котрі ще не встигли як слід окопатися після переправи. Ледве не скинули назад у річку кривоносівців, викликаючи посмішки на обличчях ландскнехтів Осинського, які вже готувалися прийняти смерть в нерівному бою. Навіть трофеї захопили поляки. Ті п'ять невеличких гармат, дві шмигівниці і дві фузеї, що про них з таким телячим захопленням писали пізніше у своїх діаріушах підлабузники князя, подаючи незначні успіхи в окремих епізодах програної загалом битви, як значні успіхи стратега від Бога, краси та гордості польського воїнства і всемірного патріота Речі Посполитої. Звичайно, немає в тих діаріушах жодного слова про те, що атаки гусарії так і не змогли скинути козаків із зайнятого ними плацдарму на польському березі Случі, а дуже скоро було підтягнуто вози і утворено ваґенбурґ, після чого штурми кінноти князя стали неможливими. Почалась безжалісна різня жовнірів бідолахи Осинського, котрий, як і належить шляхтичу, прийняв бій, не звертаючи уваги на своє невигідне положення і мізерні шанси зберегти полк після відходу гусарії до основних сил. Заграв лишень жовнами, коли почув про розпорядження Вишневецького відіслати до обозу і ту незначну артилерію, що її мав для захисту своїх приречених на смерть жовнірів. І кинувся в бій на чолі каре мушкетерів…

Коли залишки побитого козаками Кривоноса полку польської піхоти кинулися навтьоки, Ярема Вишневецький відчув страх. Добре прихований від сторонніх, непомітний назовні, але великий, звірячий страх. Невже він буде змушений заплатити за катування зрадженого ним народу вже сьогодні?! Невже саме ці болотисті, порослі верболозом і чагарниками береги річки стануть останнім, що бачив він у своєму не такому вже й довгому житті? Ні, він не хоче того! Він повинен ще поборотися хоча б у майбутньому, взявши себе в руки і відновивши втрачені сили!

Але страхам князя не було суджено справдитися. Кривоніс не мав на меті продовжувати битву і переслідувати ворога, який був розбитий, не прийнявши битви. Він залишався під Костянтиновом, спокійно позираючи через далекозору трубу на метушливий відступ польського війська. А через тиждень перші реґіменти Вишневецького вже підходили до Збаража, ніким не зупинені, але без особливих причин гордитися своїми діями на Поділлі.

III

Іван Богун поглянув у небо. На низькому свинцевому обширі хмар не було навіть натяку на припинення надокучливого мілкого і холодного дощу, котрий ось уже третій день поливав Пилявці, де-не-де пожовклий ліс на пагорбі і величезний козацький табір над Случчю. Вересень цього року видався на диво дощовитим і вогким. Богун щільніше замотався в козячий кобеняк, з довгих чорних ворсинок якого скрапували прозорі дощові краплини, і поїхав табором далі. Землекопи, котрі були змушені в таку погоду працювати на валах, скидалися на заляпаних грязюкою і глиною чортів. Хрипко лаялися, коли не вдавалося підпалити просяклий водою трут і запалити люльку, або коли послизнувшись, падали в глибокі баюри під окопом і продовжували працювати. З боку полкових кабиць несло вітром клапті диму від сирих дров.

– А бодай йому грець! І щоб ото клятий чорт у своєму пеклі чарки смоли не випив, за те, що чесних людей у баговинні тонути примушує! – Іван зміг упізнати велетня Пилипенка не так з виду, як завдяки його голосу – низькому і басовитому, наче ревіння бугая. – Пане сотнику, приймай роботу. Вали два сажні, дерев'яні «кобили», фоси, вовчі ями… Усе, як і повинно бути. Тільки щоб не змило чортовим дощем усю ту нашу роботу!

Після таких слів Пилипенко зігнувся під цебро, з якого Коваль поливав йому вмитися. Хвилину голосно пирхав і відпльовувався, швидко змиваючи з голови, плечей, спини і живота брудні струмочки перемішаної з водою глини.