Розділ «Частина друга»

– Добре. Наскільки мені відомо, серед захисників цитаделі перебуває полковник Славинський. У мене є особисті рахунки із цим мостивим паном. Тож прошу залишити його мені. Решту жовнірів я відпускаю хоч до Вишневецького, хоч до чорта на роги. Це, власне, єдина моя умова.

– Тоді моя відповідь: ні! – різко вигукнув парламентер.

– Не поспішайте, пане Марсель, з відповіддю. Ви, очевидно, розраховуєте на допомогу князя?

Де Сен-Мартен промовчав.

– Ну-ну, давайте дивитися правді в очі, капітане. Ви сподіваєтесь на допомогу війська князя Ієремії Вишневецького. Дійсно, восьмитисячне військо є такою силою, проти якої я навряд чи б міг вистояти. Але повинен вас розчарувати: реґімент князя повністю зв'язано силами наказного гетьмана Кривоноса. Він не в змозі розпорошувати своїх жовнірів і тепер групує їх в районі Махнівки, де незабаром відбудеться генеральна битва. І сила далеко не на боці князя. Так що навіть коли б цей повний розпачу лист, – Іван недбало кинув на стіл сувій паперу, котрий кілька хвилин тому приніс йому Омелько, чиї запорожці відібрали його в посланця обложеного гарнізону, – дійшов би за призначенням, він навряд чи зміг би допомогти вам.

Якби де Сен-Мартен міг збліднути більше, він неодмінно би зблід. Здоровою лівою рукою капітан неквапно розгорнув сувій і, впевнившись, що це його лист, відкинув папір геть.

– Але умови, поставлені мені вами, не є прийнятними!

– Чому ж? – заперечив Богун. – Вам відомо, що полковник Славинський і колишній сотник особистої варти бунтівного Павлюка Славинський – то є одна людина. Він зрадник. Чому ж ви вважаєте недопустимим зрадити його?

– Для мене такі обставини не мають ніякої ваги. Я кондотьєр і сам можу воювати проти того, чию руку тримав ще вчора. Полковник Славинський мій командир, і я не віддам його вам на поталу.

– Як знаєте. Повинен у такому випадку вам дещо розповісти. Я викликав вас лише для того, щоб уникнути зайвого кровопролиття. Але якщо це неможливо, воно відбудеться. І ще одне: десять років тому Славинський і подібні йому в обмін на свої мерзенні життя видали коронному гетьману людину, яка могла вивести український народ з-під того ярма, котре ми зараз скидаємо вже з гетьманом Хмельницьким. Тож я добуду його чи з вашої згоди, чи без неї. І він заплатить за свою зраду! Боюсь тільки, що ви, пане де Сен-Мартен, станете тим самим гарматним м'ясом, котре мені не потрібне.

Через п'ять хвилин Марсель де Сен-Мартен, з піднятою високо головою, але з відчуттям холоду під серцем, пройшов поміж шеренг вишикуваного перед цитаделлю козацького війська, і зник за кованою залізом дубовою брамою кам'яниці. А надвечір заговорили гармати. Богун не збирався очікувати, коли обложених ландскнехтів вижене із цитаделі спрага.

Три дні гуркотіли гармати, б'ючи чавунними і кам'яними кулями стіни тульчинської цитаделі й закидаючи затовчені порохом гранати за її мури. Три дні димом з бійниць, бризками розпеченого каменю і рідкими мушкетними пострілами озивалась фортечка полковника Славинського. Коли закінчився гарматний порох у міських порохових погребах, до міської брами підкотився десяток возів з новими пороховими діжами, супроводжуваний запорожцями завбачливого Омелька Деривухо, і обстріл мурів цитаделі продовжився з новою силою. Навіть сили природи допомагали Богуну в цій впертій осаді – такої страшної спеки, яка встановилася в ці дні, давно не пам'ятали найстаріші з козаків. Сонячні промені жалили нещасних ландскнехтів згори, тоді як вогонь гармат методично нищив стіни, які закривали їх від багаторазово переважаючого в силі противника. І на четвертий день мури не витримали. Підточена пожежею і побита важкими кулями надбрамна вежа цитаделі захиталася і впала, коли козаки Богуна підірвали потужний камуфлет з десяти діжок пороху під її фундаментом у викопаному задля цієї мети тунелі. Розбурханою хвилею кинулися розлючені непоступливістю ворога богунівці, маючи шаблі наголо, в пролом муру. І смерть забенкетувала на тісному подвір'ї цитаделі. Ті з жовнірів, хто пережив страшні три доби, коли ні вдень, ні вночі не припинявся обстріл з гармат, непотрібним лахміттям повалилися під ноги розлючених козаків, порубані на кавалки гострою крицею, проколоті жалами келепів і рихвами списів. Полуденне сонце заливало своїми гарячими променями колодязь подвір'я, коли впав під ворожими ударами останній захисник цитаделі, а Іван Богун вирушив на пошуки того, кого так хотів побачити ще живим. Усі три дні, поки точилася облога цитаделі, він з нетерпінням очікував цієї миті. Безсонними ночами стояв, згадуючи події десятирічної давнини, високе чоло і натхненний погляд зрадженого Славинським Павлюка, криваві ріки на валах козацького табору під Кумейками. Образи минулого раптом постали перед ним, вимагаючи розплати зі зрадником, і він був готовий здійснити правосуддя в помсту за покійного гетьмана, за десятиліття принижень, котрі випали йому, як і всій козацькій нації, за ті десять років польської «золотої доби».

Але серед нерухомих тіл убитих жовнірів і конаючих поранених не знаходив Богун Славинського. Його не було на подвір'ї, не було на галереях біля розбитих гарматним вогнем бійниць. Саме там, на галереї, він знайшов смертельно пораненого капітана де Сен-Мартена.

– Я виконав свій обов'язок, – сказав, звертаючись до свого переможця, блідий ландскнехт, затискуючи рукою, замотаною в брудні, вкриті сукровицею бинти, велику рану на грудях, і очі його вгасали, з кожною секундою втрачаючи іскру життя. – А полковника ви не зможете побачити так само, як і власних вух!

Цієї ж миті на плече Богуна лягла чиясь рука. Він обернувся. Поряд стояв Омелько.

– Тут був ще один підземний хід, ми не знали про нього. Щойно невідомий шляхтич застрелив з пістолів двох моїх хлопців, заволодів кіньми і зник у супроводі ще одного ляха. Доки опам'яталися і вислали погоню, за ним вже й слід прохолов…

– Славинський! Це так схоже на нього! – видихнув Іван і вхопив за плече конаючого капітана найманців. – Але задля чого ти вчинив усю цю бійню?! Він утік і тепер йому плювати на твою смерть і смерть твоїх людей!

Але Марсель де Сен-Мартен нічого не відповів. Його невидющі очі вперлися в блакить неба над розбитими мурами цитаделі, що її він втратив разом із власним життям.

«З Нестервара[32] до Його Милості коронного хорунжого пана Олександра Конєцпольського вірного слуги корони шляхтича Міхая Росцішевського лист жалобний.

Повідомляю сим Вашу Милість, що Свята Марія відвернула від нас обличчя своє, залишивши без захисту божественного, альбовєм[33] не можу знайти іншого пояснення і на моє бачиньє не одні ми тут, у Нестереварі, маємо біду від того, що покинула нас Господня поміч.