Розділ «Частина друга»

– Я бачу, у тебе якісь неприємності.

– Так, – просто відповів Іван.

– Не хочеш розповісти?

Богун зітхнув, відсунув страву, яка все одно не йшла до горла, і розповів дружині все. Про свої думки щодо бездіяльності гетьмана в час, коли він просто зобов'язаний подбати про зачинених у Вінниці, про свого листа – написаного у хвилини, коли роздратування взяло верх над холодним розумом, про те, що Хмельницький, на його думку, ніколи не вибачить йому такого листа.

– І ти тепер вважаєш, що вчинив невірно? – запитала Ганна, коли Іван замовк.

– Я не знаю, Ганнусю. Я вказав йому на прорахунки, посмів натякнути на його дружину. Таке не прощають навіть полковникам.

– А скажи, Іване, якби у твоїх силах було повернути назад Миколу і того листа, ти вчинив би це?

– Нізащо! – упевнено відповів Богун.

– Тобто ти не жалкуєш про лист. Ти жалкуєш про те, які він може принести наслідки для нас?

– Теж ні. Я ніколи не служив королю або гетьману, я завжди служив Україні. Зможу служити їй, навіть попавши в немилість до Хмельницького. Мене турбує інше…

– Що ж саме?

– Я боюсь, щоб гнів гетьмана не торкнувся тебе і нашого сина.

– Ти вважаєш таке можливим?

– Я вважаю можливим все, на що не можу вплинути за допомогою власної шаблі. Вибач, що розповів тобі все, я не повинен був засмучувати тебе передчасними побоюваннями, можливо, навіть безпідставними.

Ганна з усмішкою встала, підійшла до Богуна і, сівши йому на коліна, міцно поцілувала.

– Ти все вірно чиниш, Богуне. Ти добре зробив, відправивши лист. Навіть якщо він нашкодить нам особисто, він допоможе гетьману зрозуміти, що ми волаємо про допомогу. Ти вибрав саме такий тон, який допоможе Хмельницькому полишити байдуже спостерігання за вимиранням вінницького гарнізону. І ти вірно зробив, розповівши мені все, не хочу, аби нас роз'єднували таємниці, навіть такі. Саме за це я і люблю тебе, відважний Богуне…

IV

Чутка про наближення п'яти полків, висланих Хмельницьким на допомогу Вінниці, прийшла до міста яскравого сонячного ранку, які бувають на самому початку весни. Під ногами ще хрускотіла крига, але вже великими вологими плямами виглядала з-під неї почорніла бруківка вулиць. Варта на мурах все ще мерзла ранком від морозного вітру, але вдень сонце, котре піднімалося вже досить високо, втомившись повзати над обрієм, нагрівало повітря настільки, що городяни навіть скидали набридлі кожухи і бігали в одних каптанах або свитках.

Новину приніс той самий невтомний Микола Охріменко, котрого Богун лише тиждень тому відіслав до Чигирина. Як йому вдалося впоратися так швидко, залишалося невідомим, а на всі запитання на цю тему, у тому числі й Богунові, він відбувався лише жартами, використовуючи нагоду похизуватися у втомленому тритижневою облогою місті в якості замалим не рятівника.

– У чорта на хвості їхав, – підкручував він вуса і збивав шапку на потилицю.