Розділ «Частина друга»

– Гей, славно воювали, славно й погуляємо!

– Давай гопака, музики! Та гучніше, гучніше!

– Годі сидіти, ноги самі в танок просяться!

І раптом грюкнуло зовсім поруч. Це Омелько Деривухо, відкинувши одним порухом стілець, швидким кроком вийшов зі світлиці. Лише один Богун устиг помітити, як побілів тому рубець на обличчі, як то завжди траплялося, коли Омелько відчував несамовиту лють.

– Що з ним? – кинув хтось з прибулих, помітивши, що з козаком діється щось неладне.

– Не його то бенкет. Йому б поминки справляти більш пристало, – тихим голосом промовив Нечипоренко. Та навряд чи почув його хтось у загальному гуркоті бенкету.

– Ох, пізно ви, браття, ох, пізно… – шепоче осавул.

Гуде, гуде бенкет у полковника кальницького. Усе міцніше стискує Ганна, котра сидить поруч з Богуном, руку свого чоловіка, тонко відчуваючи те, що діється на душі в того. Усе похмуріше поглядає Іван на залиту світлом залу, на почервонілі від горілки і веселощів обличчя.

– То, може б, час згадати про один тост, котрий ще не було проголошено на нашому святі, – знову дивиться на Богуна впритул полковник і наказний гетьман Крисенко. – Тост про ту людину, якій ми завдячуємо всьому, чого домоглися, за ким як за кам'яною стіною, дякуючи мудрості його і військовому таланту?

– Чому ж, можна і такий тост проголосити, – зі зловісним вогнем у очах цідить крізь зуби Богун. – Та чому мостивий пан згадує лише одну людину? Хіба в нашому війську одна людина славна мудрістю і військовим талантом?

Іван рвучко схопився на рівні, підхопивши в руку кубок старого вина.

– Тож вип'ємо, панове, за тих, кого ми втратили цієї весни! Утратили в той час, коли в Чигирині були впевнені в тому, що ляхи припинили війну з нами і не порушать підписаних угод. Навіть після того, як півтора десятка тисяч ворожого війська порушили кордон Брацлавщини і напали на кордони держави, за яку проливаємо кров стільки років. За Данила Нечая, котрий не порушив даного гетьману слова боронити Україну до останнього подиху і за весь Брацлавський полк, що поліг в Красному до останнього козака. За брацлавського полкового писаря, покійного ченця Гавриїла, котрий у своєму упокоренні Господу здійснив справжній подвиг, залишаючись з тілом свого полковника, виконуючи свій обов'язок і сприйнявши за це мученицьку смерть. Про нього не знали в Чигирині? А про маленького хлопчика на ім'я Петрусь, котрого жовнір Калиновського проштрикнув пікою, коли той намагався захищати свою матір? Тому що її більше нікому було захистити на землі гетьмана. Гетьмана, котрий має нині найбільше в Європі військо. За чотири сотні козаків кальницького полку, котрі знайшли домівки в крижаній землі Вінниччини. За дві сотні вінницьких міщан, котрі розділили їхню долю. Про них теж не знали в Чигирині? Жаль! От за них я підніму цей келих! – і Богун до дна випив вино.

У залі, де дотепер веселий гамір і бряжчання посуду поєднувалися з веселими музиками, запанувала мертва тиша. Настільки дзвінка, що можна було почути навіть іржання коней і голоси челяді знадвору.

– Тобто ти звинувачуєш у всьому гетьмана? – скрививши губи, пхикнув Крисенко. – А не надто багато пан полковник на себе бере?

– Не надто, пане наказний. І, крім того, я завжди тримав відповідь за будь-які свої слова.

– Я маю надію. Думаю, пан полковник не сподівається, що сказане за цим столом мине вуха його ясновельможності?

– Ніякою мірою, – саркастично посміхнувся Іван. – Для того, щоб позбутись таких ілюзій, я надто часто бував серед оточення гетьмана.

– І це все після того, як послані гетьманом полки зняли облогу Вінниці? Після того, як його ясновельможність з нашою поміччю виправив все, що ви накоїли тут, на Брацлавщині? Після того як…

– Пан мав на увазі: після того, як Хмельницький отримав мого листа, у якому я дозволив собі надто багато, аби вивести його з незрозумілого ступору і показати, що креси його держави терплять напад ворожого війська? Не переймайся, пане наказний гетьмане. Я скажу те саме в очі Хмельницькому. А проголошувати тост за нього нині не стану, надто багато їх було виголошено раніше, у часи, коли він справді переймався нашою спільною справою.

Більше Богун не промовив жодного слова. Старшини, вражені дивною поведінкою кальницького полковника, ще деякий час шепотіли щось стиха між собою, після чого спочатку несміливо, а далі у відкриту випили та закусили раз і вдруге. Урешті музики заграли з новою силою, келихи і кубки задзвеніли і бенкет пішов так, ніби й не було кілька хвилин тому словесної перепалки між Богуном і наказним гетьманом Крисенком. Гуляв і Богун. Але хоча він і посміхався жартам та співав з іншими веселих пісень, в очах його був сум. І лише вірна полковницька дружина Ганна бачила той сум у очах чоловіка. Лише вона розуміла, чого було варте для нього виступити ось так проти гетьмана, привертаючи до себе його увагу, а заразом з тим і неприязнь. Неприязнь, а може, й ворожнечу.