Розділ «Частина друга»

– Та що я зробив?! – здійняв він обидві руки. – їй-бо, святу правду кажу!

– Та йди ж розцілую тебе, – широко посміхнувся Богун. – За ту послугу, котру Вінниця від тебе отримала. За те, що життям ризикував, а нас врятував.

Охріменко, зашарівшись, неначе дівчина, дозволив полковнику вхопити себе в обійми і розцілувати в обидві щоки.

– Та я що… Ваш лист. Не знаю вже, що ви там писали, але…

– Що але?

– Довго гетьман мене не приймали, усе зайнятий дуже був. А коли все ж таки листа прочитав, у покої свої прикликав, поряд із собою всадовив. Про справи наші розпитував. А тоді й каже: «Чим можу, Миколо, тим допоможу».

– Так і сказав?

– Ну… Не пам'ятаю, може Миколою й не називав.

– Та я не про те! Так і сказав: допоможу чим можу?

– Авжеж, так і мовив. Ще, каже, отримаєш у канцелярії сотню талерів битих срібних, за труди твої важкі. І таки справді дав. Всі сто! От я назад з полковником Хорошим їхав… Тобто в почті в нього. Ну а як наближатися стали, я й запропонував вперед них виїхати, просити мостивого пана вилазку готувати. Я ж тут тепер кожну стежину знаю.

– Добре, Миколо, підготуємо, – голос Богуна і не приховував радісних після останніх новин ноток. – Тільки от здається мені, що дарма ти поспішав.

– Це чому?

– А тому, що Калиновський уже й сам на ладан дише. Себто військо його, – Іван радісно засміявся. – Думаю, першим, що він зробить після того, як взнає про наближення п'яти козацьких полків, це швидко збере бебехи і дремене звідси так швидко, як тільки спроможні його гетьманські коні! Іди, Миколо. Від мене отримаєш ще тридцять талерів!

Охріменко, помітивши поблажливий настрій полковника, хотів було відколупнути щось у своєму стилі, але схаменувся, подякував і вийшов. Уже в дверях його зупинив голос Богуна:

– Зачекай ще хвилину, – кинув він козаку. Піддавшись раптовому пориву, Богун вирішив випитати все про настрій гетьмана після прочитання свого сміливого листа, його можливі слова з цього приводу. Але, помисливши мить, Іван відмовився від свого задуму. Якщо він і викликав невдоволення Хмельницького, Микола Охріменко – зовсім не та людина, котрій гетьман виказав би те незадоволення.

– Я слухаю, пане полковнику, – повернувся Охріменко.

– Нічого, йди відпочивай. Досить на сьогодні справ для тебе, Миколо.

Як і передчував Богун, Калиновський з Лянцкоронським не прийняли бою і, щойно довідавшись про наближення великого відділу козацького війська, спішно почали збиратися в дорогу, а після того як передові чати Чигиринського полку вступили у пряму видимість з мурів Вінниці, спішно відступили, обмежившись лише кількома швидкими комонними сутичками. Залишили навіть дещо з табірного майна та дві великі мортири, що так вдало затовкали камінням вінницькі майдани, завдаючи мінімальну шкоду оборонним спорудам. Ясного сонячного ранку одинадцятого березня 1651 року всякий, хто лише міг ходити, прийшов на мури, бастіони і редути, дещо покалічені війною, але нескорені. Прийшов, щоб особисто вітати полки гетьманського війська, прибуття котрих означало зняття осади, за яким неодмінно мало прийти покращення харчування, можливість для багатьох покинути фортецю і з тривогою в серці йти до своїх покинутих помешкань, у котрих увесь цей час хазяйнували польські жовніри, а для самих городян можливість сміливо дивитися у блакитне весняне небо, не побоюючись польських гарматних куль. З радісними криками, а подекуди і з слізьми радості зустрічали маршові колони полків, які навіть не перешиковувались для прийняття бою – необхідності для цього не було, адже поляки були вже досить далеко, а команди на переслідування відступаючого ворога, вирішивши, що досить з нього і зняття вінницької облоги, наказний гетьман Крисенко наказу не дав. Богун, котрий, як і решта його підлеглих, перебував на мурах, дещо спохмурнів від такого вияву недалекоглядності чигиринського полковника, але скоро махнув рукою – урешті-решт все, що вони могли зробити у будь-якому разі, це дещо пошарпати ар'єргарди Калиновського, навряд чи завадивши його відступу на Бар і Кам'янець, куди передовий ешелон коронного війська вирушив, згідно з попереднім планом, що його викрив козакам королівський камергер Верещага, аби, минувши ці міста і покріпивши в них військо, з'єднатися в Любліні з рештою полків, очолюваних Яном Казиміром.

Гарматними громами і радісними натовпами міщан навколо навстіж розчинених брам зустрічала Вінниця своїх визволителів. Навіть з надміром радості, так, що дехто з козаків вінницького гарнізону незрозуміло знизував плечима – мовляв, ми ж трималися, трималися досить добре. Чому ж гетьманські полки, які навіть не вступили в бій, так вітають, зовсім забувши про тих, хто весь час облоги героїчно стримував ворожий натиск, мерз на укріпленнях і підставляв груди кулям ворожих гармат? Але життя не завжди справедливе, натомість суть людська є такою, що у хвилини загальної радості вона довго не може перейматися власними образами й переживати неувагу ближніх до своєї персони. Тож скоро кальницькі козаки вже браталися з чернігівцями, лубенцями, полтавцями, прилукчанами і миргородцями, спромігшись прямо в умовах військового табору, котрий наспіх будувався під стінами Вінниці, знаходити і споживати «все, що горить», від сивої селянської оковитої, до знайдених серед решток польського обозу мальвазії, венгржина і ґданської горілки. Богун, котрому стурбований Нечипоренко доповів, що ситуація швидко виходить з-під контролю, і скоро переважна частина гарнізону може впитися до повної втрати боєздатності, лише махнув рукою. Наказав лише організувати чотири комонних чати по сотні козаків кожна, для забезпечення безпеки в разі, коли б Калиновський наважився на якусь капость.

– І накажи, Михаиле, готувати бенкет у полковій канцелярії. Будемо зустрічати панів полковників зі старшиною. Так зустрічати, щоб не думали, що нас тут, немов звіра в норі, тримали та голодом морили. Троє телят ріжте. Та овець десяток, та свиней стільки ж. Каплуни, індики, кури. Нічого не шкодувати, нехай навіть останню курку у Вінниці зарізати доведеться. Меди нехай викочують з погребів сорокарічні, вина старовинні. Розумієш?