Розділ «Частина друга»

– Триматися! Ви жовніри, а не бялоґлові! Перший, хто побіжить за межі міста, отримає від мене зашморг на шибениці!

І вони трималися, трималися, хоча кількість утрат польського війська лише вбитими становила на той момент, як було підраховано пізніше, майже тисячу жовнірів. Шаленіли від зливи стріл і свинцю, яка сипалась звідусіль їм на голови, різали кожного, хто попадався під руку, будь то жінка чи дитина, помирали самі у тісняві переповнених трупами вулиць. І ось нарешті час, якого так нетерпляче очікував Калиновський, настав – значно поріділі клини відділів Байбузи і П'ясочинського зійшлися докупи, утворюючи кільце навколо полковника Нечая і десятка найвірніших його козаків, а доки решта брацлавців встигла оговтатись, хорунжий Байбуза підскочив впритул до Данила і, піднявши коня дибки, щоб його тілом захиститися від полковницької шаблі, зрадливо вистрелив у хрест на відкритих грудях Нечая.

На півдорозі до ворожої шиї зупинилася разюча Нечаева шабля, а ослабла рука опустилася. І впав, приникнувши до кінської гриви, брацлавський полковник. Тієї ж миті П'ясочинський, роздратований тим, що саме Байбуза, а не він першим виконав доручення коронного гетьмана, застромив проміж лопаток у широку спину полковника лезо своєї шаблі і підхопив з його рук срібний полковницький пернач.

– Нєх жиє Польска! – голосно вигукнув він і високо вгору підняв жезл, відібраний підступно, показав його усім, як трофей, здобутий у чесній боротьбі, й засміявся каркаючим сміхом: – Собаці собача смерть!

А його драгуни спільно із жовнірами Байбузи вже закінчували добивати нечисленний почет Нечая і починали відступ, намагаючись не віддати козакам навіть мертвим їхнього полковника. Поряд з ним склав голову, до останнього залишаючись вірним справі визволення України й сотник Якубович, похилив голову, вражений кількома кулями, сотник Гавратинський. Кривавий бенкет у Красному збирав усе нові й нові жертви…

Десять разів був правий Мартин Калиновський, коли вважав, що із смертю полковника опір козаків ослабне – похилили буйні голови козаки, ставши свідками підступного вбивства свого батька, враз збагнули чисельну перевагу противника і відчули смертельну втому. Вони ще встигли відбити в Байбузи тіло Нечая, але на цьому бойовий запал пішов на спад, і залишки брацлавського полку, від якого здатними тримати зброю в руках залишилося не більше половини козаків, відступили з боями до цитаделі, з високих мурів якої полковий осавул Григорій Кривенко вже почав гарматний обстріл тилів наступаючих польських хоругв.

II

Мерехтливими вогниками вишикувались свічки в два ряди, немов мовчазні вартові, оточуючи тіло зі складеними на грудях руками і закинутою горілиць головою, з носом і підборіддям, котрі вже почали загострюватись, несучи на собі невблаганну печать смерті, й взагалі, обличчя, яке ще зовсім недавно було повним життя, з ясними очима, що в них світився немалий розум, тепер перетворилося на маску смерті. Високе закіптюжене склепіння стелі над столом, на якому лежав покійний, було вкрите крихітними краплями вологи, немов безтілесна плакальниця сльозами, а холодний вітерець, що проникав у приміщення крізь маленьке віконце, яке скоріше нагадувало бійницю, примушував тріпотіти язички полум'я на свічках і скиглив у щілинах між камінням муру.

У кімнаті поряд з покійним знаходились двоє чоловіків. Вони мовчки сиділи по різних кутках, думаючи кожен про своє, немов боялися порушити тишу, у якій царював покійний. Ними були полковий писар брацлавського полку отець Гавриїл і полковий осавул Григорій Кривенко. Перший пошепки читав псалтир, другий мовчки сидів, важко спершись на руки, які поклав на руків'я впертої в підлогу шаблі. Третій, покійний полковник Данило Не-чай, відмитий від крові, яка його залила після підступного нападу Байбузи, і зодягнений у червоний кармазиновий жупан, лежав на застеленому оксамитом столі й був уже нечутливий, як до молитв Гавриїла, так і до важких дум Кривенка.

Осавул ще кілька хвилин прислухався до монотонного співу ченця, після чого піднявся зі свого місця, поправив шаблю і покрокував до дверей. Уже стоячи у дверному отворі, повернувся до Гавриїла.

– Читай, отче, читай… А я мушу йти. Козаки сиротами нині стали, а ворог не спить, я потрібен їм…

– Живим твоя допомога підхожа, – погодився, схиляючи голову, чернець. – Йди з миром. Я залишуся біля нього, йому тепер ніщо, окрім молитви, не потрібне.

Кривенко мовчки хитнув головою і вийшов, обережно прикривши двері, так ніби їхнім грюком міг потривожити покійного. Серед учти смерті, яка царювала у Красному, особливо урочистою і навіть неприродною була картина мерця, обставленого свічками, зі складеними на грудях руками, над яким схилився священик, проводжаючи його в далеку путь. Набагато природнішим, а тому й зрозумілішим тут стало видовище купи мертвих тіл у багнюці й калюжах запеклої крові, до яких нікому не було жодного діла. Напевне, тому Кривенко так шанобливо поставився до покійного. Він зітхнув і подався сходами униз, туди, де на мурах цитаделі ще жевріли вогнища опору полякам, котрі вже безсоромно панували в Красному – місто палало, усюди чулися нестямні жіночі зойки, стогін і плач. Очевидним було те, що Калиновський з Лянцкоронським віддали місто на грабунок жовнірам. Особливо сильно палали будівлі перед самими стінами цитаделі, але причиною тих пожеж були вже не поляки, а самі козаки, випалюючи поблизу замку все, що могло б допомогти Калиновському у штурмі цитаделі.

Поряд з гарматою, яка визирала з вищербленої бійниці у вежі, Кривенко помітив полкового обозного на ім’я Холодій. Підійшов і зупинився поруч з ним, розпалюючи від трута люльку.

Холодій почав розмову першим:

– Не втримаємо ми замку, Григорію, потрібно щось вирішувати.

– Знаю, що не втримаємо.

– Прориватися потрібно.

– Вважаєш, у полі у нас буде більше шансів протистояти драгунам?

– У нас буде шанс непоміченими дійти до Вінниці, до Богуна. Кривенко знизав плечима: