Розділ «Частина друга»

Пізньої ночі, коли нарешті вгамувався табір Калиновського, а з-за напівзруйнованого гарматним вогнем муру перестало доноситися гупання та гуркіт каміння, за допомогою якого козаки намагалися посилити свою фортецю, ротмістр Янжула на чолі двох сотень комонної чати виїхав у поле, маючи завдання охороняти табір, який не встигли укріпити за дня зайняті штурмом частини від несподіваного нічного нападу, на які славилися запорізькі козаки. Так, кому, як не йому, колишньому козацькому сотникові, а тепер ротмістрові війська його королівської милості Янжулі знати всі звички цих хижаків? І хоч пихатий Станіслав Лянцкоронський сьогодні ясно дав зрозуміти, що вважає його, ротмістра Янжулу, чия служба не давала жодного приводу сумніватися в його відданості короні, кимось другорядним, нижчим за шляхетне польське лицарство, ротмістр зуміє гарно відповісти на такий випад. Звичайно, він не покличе воєводу Брацлавського і коронного польного гетьмана на поєдинок, ні! Надто він розумний, аби вчинити таке глупство. Що, крім сміху і неприємностей зміг би принести такий безглуздий вчинок? Тож краще ротмістр Янжула промовчить і ще ретельніше почне виконувати свої службові обов'язки! Він був впевнений – якщо слушно виконувати все, що на нього буде покладено, його рано чи пізно помітять. Помітять, бо не оминає королівська ласка його ретельних і наполегливих слуг! На цьому й стоїть королівський трон, немов на монолітному фундаменті. От тоді він і відшукає можливість помститися бундючному магнатові. «Дарма пан Янжула перебігав від козаків до нас, хіба не знає, що на одному місці навіть камінь мохом обростає?» – так казав пан Станіслав і очі його насміхалися! Так, обростає і обросте! А поки доведеться терпіти, адже помста – то є страва, котру найліпше подавати холодною.

– Пане ротмістре, наче якийсь рух! – перервав хід Янжулиних думок голос котрогось з драгунів. – 3 боку міста.

Янжула прислухався. Тепер і він розрізнив приглушений стукіт копит не далі як за півмилі від себе і навіть розібрав на тлі засніженої рівнини примарні тіні, які, скрадаючись у темряві, віддалялися від Красного і від його чати.

– Пся крев! – рикнув Янжула (польські лайки він вважав не меншим надбанням полонізації, аніж католицьку віру і європейську одіж, що її полюбляв носити). – Вперед, лайдаки, то тікають Нечаєві недобитки!

І лавина польської кінноти кинулася навперейми темним постатям, котрі марно намагалися, сховавшись у темряві, перехитрити власну долю…

Бій був недовгим. Знесилені облогою козаки чинили слабкий опір, а після того, як впали з сідел два десятки бійців з їхнього невеличкого загону, першим з яких загинув з рихвою списа у спині полковий обозний Холодій, повернули у напрямку цитаделі й погнали коней навперейми зі смертю, котра одного за одним вихоплювала їх з сідел. Останню спробу врятувати положення від цілковитого розгрому здійснив осавул Кривенко, ставши з десятком козаків навперейми драгунам, він спробував спинити осатанілих від смаку крові жовнірів Янжули, доки решта його гарнізону зачиниться в цитаделі. До останнього подиху, навіть стікаючи кров'ю від страшних ран, билися козаки Кривенка, але їхній відчайдушний героїзм уже не зміг врятувати становища, і скоро драгуни невпинною хвилею линули крізь відчинені бічні ворота цитаделі, захоплюючи галереї одну за одною. Бігли, послизаючись у крові загиблих захисників, розриваючи мало не на шматки їхні тіла. Не пройшло й десяти хвилин, як цитадель Красного опинилася цілковито в руках вояків Янжули і німецьких ландскнехтів, що їх поспішив послати на поміч ротмістрові Станіслав Лянцкоронський і чим викликав ще більше його озлоблення – ротмістр відчув, як владною рукою в нього відбирають перемогу! Але він не занепав духом – адже в нього був ще один козир і козир такий, який не по зубах Лянцкоронському. Він особисто доставить перед очі коронного гетьмана тіло вбитого напередодні полковника Нечая! А те, що воно знаходиться десь поряд, Янжула не мав жодного сумніву. Він пригадав, як кілька годин тому бачив з віконця на верху західної вежі замку жовтувате світло і, як йому тоді здалося, чув спів схизматського священика. Затискуючи в правій руці шаблю, а в лівій довгий рейтарський бандолет, Янжула поспішив сходами нагору. Ось і двері. З силою вдаривши ногою у двері, ротмістр заскочив до кімнати, посеред якої із часословом у руках застиг занурений у власні думки Гавриїл. Огледівшись, Янжула злісно вилаявся:

– Стонадцять дзяблів в пельку тобі, шизмате! Де те падло?!

Гавриїл подивився на нього довгим, повним презирства поглядом.

– До нього тобі не дістатися, дияволе! – тихим голосом відповів він і відвернувся до потемнілого лику Богородиці в кутку.

– Спаси і помилуй заблудлих, надай їм сили і зміцни віру… – закінчення фрази ченця потонуло в гуркоті пістолетного пострілу. Невідома сила кинула його на стіну, і він, збиваючи з неї образи, сповз на долівку. З-під складок ряси, які розметалися кам'яними плитами, швидким струмком зацебеніла темна кров. Янжула зі злістю вилаявся. Збив шаблею на долівку решту свічок зі столу і вийшов з кімнати.

IV

Іван Богун сидів посеред просторої світлиці вінницького замку і слухав слова вкритого багнюкою і запеченою кров'ю козака, котрі падали в його свідомість важкими каменями. Не міг не те, щоб повірити, повною мірою відчути – Данила більше немає. Того Данила, якого звик бачити поряд протягом усього життя, з ким пройшов поряд сотні верст, побував у боях і неодноразово здіймав кубки на честь спільних перемог. Нечая, котрий сидів поряд у човні і ділився кожухом під час відпочинку, виїздив поруч на марші і підставляв свою шаблю під удари, призначені йому, Богуну. Так, він не міг повною мірою цього осягнути. Відчував лише холод у душі й дивну пустоту, немов зі страшною звісткою цей дивом урятований козак приніс і йому вирок якогось надлюдського суду. Козак, помітивши відсутній вираз обличчя кальницького полковника, замовк.

– Продовжуй, козаче, – змахнув до нього рукою Богун.

– Немає продовження, батьку, – козак важко зітхнув. – Усі полягли – і Кривенко, і Гавратинський, і Холодій… Немає більше Брацлавського полку! Навіщо мене Бог милував, краще б там, поряд з ними…

– Не говори дурниць! – грюкнув кулаком по столу Іван. – Мусимо боротися! Загинути легше, аніж утримати землю, за яку вони полягли, саме тому мусимо. А полк ми відновимо! І Калиновському пригадаємо все. Нам би тільки Вінницю втримати…

Козак схилив безсило голову і замовк. Він пройшов пішки кількадесят верст, був пораненим і голодним, тож тепер, опинившись у теплі, майже засинав, не міг навіть відповідати на запитання полковника. Богун помітив його стан, устав з-за столу і прочинив двері до світлиці.

– Агов, хто там! – покликав він вартових. Двоє козаків у синіх, підбитих овечим хутром, жупанах швидко надійшли на поклик. – Допоможіть бідоласі, – Іван указав на прибулого, – перев'яжіть, нагодуйте, і нехай відпочиває.

Він зітхнув, накинув на плечі жупан і вийшов зі світлиці на високий ґанок, з якого було видно околиці Вінниці на кілька верст навкруги, за що Іван і любив свій новий дім, у який змушений був переїхати, після того як був призначений кальницьким полковником. Задумливо зупинився і поглянув на обрій. Десь там, доки невидимі звідси, гуртуються круки, готуючись напасти на доручене йому, Івану Богуну, місто. Вони вже спалили Красне, пограбували Шаргород, Мурафу, Стіну і Ямпіль, збагривши козацькою кров'ю води Дністра і тепер простують сюди, на Вінницю, маючи на меті приєднати старовине подільське місто до тих смолоскипів, що їх уже мали в себе в тилу. Але поки що обрій чистий. Білою стрічкою тягнеться він, місцями виказуючи брудні плями там, де весна вже заявила про свій прихід і оголила з-під снігової ковдри розгрузлі шляхи і манівці, купи чорних, немов одягнених у жалобу, дерев. Іван пропхнув руки в рукави жупану, зашпилив його на всі ґудзики і гукнув до козаків, котрі поралися біля стайні:

– Коня мені, хлопці.

За кілька хвилин один з козачат уже й підводив осідланого Цигана. Кінь йшов як завжди граційно, дугою вигнувши шию і косячи оком. Богун мовчки прийняв вуздечку з рук хлопчини і погладив коня по голові вільною рукою. Тільки тепер чомусь помітив, як постарів вірний бойовий товариш, який служив йому вже більше десяти літ. До чорної лискучої шерсті памороззю додалася сивина, а очі дивилися сумно і втомлено. Завченим рухом дістав з кишені окраєць хліба і подав коневі. Той обережно прийняв м'якими губами і почав жувати.