Розділ «Частина друга»

– То як, на вечорниці не тягне?

– А біс із ними, наливай!

Приємним для обох бульканням озвалася сулія, і скоро обидва відчули, що вартова служба навіть у час, коли усі відпочивають по теплих хатах, а на вулиці стоїть пекучий мороз, – то не така вже й страшна річ. Запалили люльки і розпочали бесіду. Бесіду ні про що, як то часто-густо буває з людьми, зведеними разом в силу обставин. Після того як у сулії показалося дно, не змовляючись, лягли один неподалік від одного, глибше закопуючись у солому. Адже ніщо так не прискорює кінець набридлої варти, як це робить здоровий міцний сон. Усе ж один з вартових зауважив:

– Воно б непогано час від часу навкруги подивлятися, як би нас Якубович не заскочив, їй-бо, батогом відшмагає.

– Воно так, безперечно, – відказав сонливим голосом другий козак.

Перший зітхнув і поволі виліз з-під соломи. Із подихом устав і підійшов до бійниці. Шляхом під лісом, саме там, де раніше проїхали дві селянські фури, похідною колоною прямував у напрямку Красного відділ комонного війська кількістю не менше трьохсот вершників, хоча навіть ця кількість не була остаточною – хвіст колони все ще не витягся з лісу, тож з кожною хвилиною на шляху ставало все більш людно.

– Що за чортівня?! – вартовий протер очі, але цей засіб не допоміг. – Петре! Петре, вставай, кольки б твоїй матері! Дивись, що діється!

– Та що там? – без цікавості запитав Петро з-під соломи.

– Сюди прямує військо! Сотня, а мо' й більше!

Петро виліз з-під соломи і підійшов до бійниці. Деякий час уважно розглядав вершників, перші з яких вже наблизились до міста на три сотні сажнів.

– Потрібно на сполох ударити! – почув він тремтячий голос колеги.

– Та зачекай, на сполох… Ти думаєш, коли даремно шарварок здіймеш, тебе по голівці погладять?

– А коли ляхи?!

– Які там у біса ляхи! Сотника Шпаченка козаки йдуть з Ворошилівки. Хто-бись ще мав тут бути? Он і пана сотника в кармазині бачу. Славний кармазин, такого на жупан за все життя не заробиш, хоч би й день і ніч на варті стояв. Ти, Стецько, молодий, тому дурний. Тож слухай, що тобі старші мовлять.

І хоча той, кого звали Стецьком, був молодшим за Петра усього на три з половиною роки, він погодився і замовк. Мовчав, доки колона драгунів Калиновського наблизилась на сотню сажнів, мовчав, коли вона розвернулася в лаву і, давши коням острогів, полетіла чвалом до частоколу, який огорожував місто, не витримав лише, коли на стіну впали перші мотузи з кішками і аркани, за чим до вартових долетіла хрипка лайка польською мовою.

– Ляхи, братику! Пошили-таки в дурні нас, кля… – і тут він замовк, поволі починаючи осідати на підлогу. Немов у страшному сні, Петро побачив, як з його правого ока стирчить на добрих дві стопи пофарбована чорною фарбою стріла. Петро ще встиг вхопити рушницю і зробити останній у своєму житті постріл, після чого йому в спину з хрускотом увійшла гостра шпиця стилета, що його метнув, перехилившись крізь край галереї, дебелий драгун зі схожими на зрізи пістолетних стволів очима.

Коли в місті була здійнята тривога, а у світлицю до Нечая, у якій він тихцем мило розмовляв з пишновидою молодицею, увірвався сотник Гавратинський, браму до Красного було розчинено настіж, а польські війська, хоругва за хоругвою, немов весняна повінь, текли до міста, одразу ж вступаючи в бій з козаками, котрі не могли втямити, що відбувається, тому чинили неорганізований та доволі слабкий опір. Драгуни заскакували до юрб напівроздягнених брацлавців лихими примарами і сікли їх на капусту, піднімаючись у стременах. Затискали в чисельні мішки невеличкі групки козаків і сходилися з усіх боків, розходячись лише тоді, коли перелякані й беззахисні люди падали до єдиного.

– Що трапилось? – видихнув Нечай, дивлячись на стурбоване обличчя сотника.

– Біда, полковнику, – глухим голосом відповів Гавратинський. – Проспали ми Калиновського. У місті він, з хвилини на хвилину тут буде!

– А чорт йому… – Данило підхопився і похапцем почав одягатися. – Сурму до бою! Негайно! Коня мені!