Розділ «Частина друга»

Уже дорогою до шинку Іван, раптом пригадавши, запитав у Омелька:

– Слухай, а які спільні справи ти мав із Славинським?

– Я йому був потрібен у якості посла, – знизав плечима Омелько.

– Тоді я взагалі нічого не розумію.

– А між тим все ясно, хоча й сумно від такої ясності. Князь Вишневецький відрядив свого пахолка для наведення зв'язків із січовим товариством. Вони вже добре знають про те, що Хмельницький стрімко втрачає підтримку козацтва після Зборова, тож усіма силами намагаються вбити клин між ним і запорожцями. Залишається утримувати надію, що це їм не вдасться. Ну та залишимо все в минулому, місію Славинського провалено. Ось я бачу чудовий шинок. Чому б нам не скинути з плечей тягар військових справ і згадати, що ми просто козаки, котрі після багатьох боїв повернулися з походу і маємо не порожні кишені!

З такими словами Омелько широко розчинив двері великої корчми і ступив у її напівтемний простір.

Розділ IX

I

Порівняно спокійні часи закінчилися дуже швидко, швиргонувши стомлену війною Україну у новий вир кривавих бойовищ ще задовго до того, як загоїлися рани на тілі землі в місцях минулих бойовищ і зарубцювалися шрами ветеранів тих славетних подій. Ще восени 1650 року поповзли чутки про підготовку до нової кампанії, що її проводить магнатське угруповання на чолі з Ієремією Корибутом-Вишневецьким, до якого приєдналися Станіслав Лянцкоронський і викуплений за допомогою молдавського господаря Лупула з турецького полону Мартин Калиновський. Магнати, чия партія в сеймі мала значну силу і переважала королівську партію Яна Казиміра, настирливо домагалися створення нового посполитого рушення, тож рано чи пізно воно мало початися – Річ Посполита, як до неї Римська імперія, а після неї Совєтський Союз – ніколи не відчувала нестачі в людських ресурсах – на заміну однієї розбитої армії вона легко створювала іншу, на заміну вбитого вояка приходив інший кандидат покласти своє життя, і так до безкінечності.

Чутки про нову війну, які доходили з Варшави до Чигирина, були все більш реалістичними, у повітрі все більш загрозливо носився привид майбутнього зламу Зборовської угоди і поновлення бойових дій, а після нового 1651 року і різдвяних свят чутки перейшли в розряд подій, які відбулися, – на теренах від Львова до Гданська було проголошено те саме посполите рушення, яке за останні роки вже кілька разів викликало на бій шляхту і значно прорідило населення країни. Сеймове розпорядження зі створення війська було виконано, і тридцятишеститисячне польське та п'ятнадцятитисячне литовське військо стало під хоругви своїх рейментарів. Полки нашвидку формувалися і вже в половині січня вирушили на Україну до призначеного місця збору під Чорнокозинцями, маючи першочерговими цілями прикордонні землі Брацлавського і Вінницького полків. Швидким маршем пройшли вони Лемківщину, Галичину, Волинь і Поділля, підкочуючи до земель, які гетьманом Хмельницьким було дорученно обороняти Данилу Нечаю і Івану Богуну. Серед польських командирів було оголошено про наказ короля – за шість тижнів покінчити з усіма козацькими силами на Поділлі і Брацлавщині.

Не перший день гуляв у подністровському містечку Красному полковник брацлавский Данило Нечай зі своїми козаками, не в змозі зупинитися після Різдва протягом ось уже багатьох тижнів.

Козаки, які заквартирували у Красному, зводили з розуму місцевих шинкарів кількістю грошей, котрі текли в бездонні шинкарські кишені, дівчат та молодиць – пекучими поглядами чорних очей, а місцеве парубоцтво ревнощами до тих самих дівчат, що їх відбивали в міщан з козацькою хвацкістю. Давно минули не лише Різдвяні свята та Водохрещі, пройшло й Стрітення, а молодецький полковник кружляв горілку, не забороняючи робити цього й козакам. Чи не знав про посполите рушення, а чи просто не очікував нічого поганого до настання весни, але втратив пильність полковник Нечай тієї рокованої для себе зими. І хоч він не забув оточити свої основні сили, розташовані у Красному, кількома чатами в навколишніх селах, все ж надто мало уваги приділив варті. Фатальну помилку було зроблено – об'єднане пятнадцятитисячне військо гетьмана Мартина Калиновського і брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського змогло, непомітно для козаків, минувши Бар і Матейків, вступити до Станіслава. Калиновський, маючи початкові плани зупинитися на спочинок саме у Станіславі, несподівано для себе отримав відомості про недбале ставлення козаків гарнізону у Красному до несення служби і вирішив вдарити одразу. Протягом ночі поляки просунулися впритул до Красного і морозного ранку 19 лютого несподівано вдерлися до села Ворошилівки, у якому стояла незначна передова залога Брацлавського полку.

– Напшуд жовнєжи! – надсадно волав Калиновський, першим кидаючись на закляклих від несподіванки козаків на подвір'ї сільського отамана Ворошилівки з піднятим над головою палашем. Він відчував, як гарячою хвилею прилинула до його голови кров. Відчув, як вона вимагала негайної помсти за весь проведений від Корсунської битви час, що мусів згаяти в Бахчисараї, а пізніше – в Стамбулі, в якості хоч і шанованого, але бранця. – Рубай упень здрайців! Жодного не випустити! Жодного! Сотника їхнього лише до мене таким, щоб ще дихав!

Але якщо перший з наказів гетьмана його вояки виконали блискавично, швидко вирубавши залогу Ворошилівки, другий видався їм не по зубах – сотник Роман Шпаченко, якому було доручено командувати залогою, хоча й не зробив нічого видатного для оборони дорученої йому ділянки, зате зміг досить навіть ефективно протистояти у швидкості коням польських драгунів. Він у супроводі двох напівп'яних козаків так жваво чкурнув у вкриті снігом зарості ялівцю на околиці Ворошилівки, що зовсім скоро опинився за кілька миль від свого побитого гарнізону, у містечку Мурафа. Там і вирішив очікувати розвитку подій, навіть не спробувавши попередити свого полковника про небезпеку, яка наближалася до нього.

Тим часом Калиновський перегруповував сили і очікував наближення своїх обозів, готуючись продовжити марш і вдарити на Красне, використовуючи елемент несподіванки. Він покинув коня своїм конюшим, доручивши їм піклуватися твариною, від боків якої йшла пара після гонитви і швидкого бою, а сам наказав скликати рейментарів на нараду до великої криниці в центрі села, на ляді якої челядь швидко розстеляла білу атласну скатертину і накривала цей імпровізований стіл добутими з сідельних саков ковбасами, печеними каплунами, рулетами, паштетами і ще казна-чим. Поряд розгорялося вогнище, на якому мало підігріватися вино. Все робилося швидко й без затримок – з огляду на необхідність підійти до Красного швидше, аніж туди надійдуть чутки про них, Калиновський заборонив розташовуватись по хатах і розпорядився обідати на свіжому повітрі всім без винятків.

– Беріть кубки, панове, – діловито сказав він, коли навкруг перетвореного на стіл криничного зруба зібралися хорунжі П'ясочинський, Кисіль, Корецький, Байбуза і Освенцім. – Вип'ємо за нашу перемогу і порадимося про наступні дії.

Усі випили.

– Я зібрав сюди саме вас, панове, – продовжив Калиновський, вгризаючись міцними зубами в рожеву гусячу ніжку, – тому що ви маєте утворити авангард нашого війська і поряд зі мною увійдете до Красного, знищуючи хлопську гідру і одного з її головних провідців. Нечай надзвичайно шанована в їхньому війську людина, крім того, з'єднана родинними зв'язками з Хмельницьким. Тож, маю надію, всі розуміють важливість того, щоб закінчити його кривавий шлях теренами Речі Посполитої саме тут і саме сьогодні?

– О, так, ваша ясновельможність, – з пошаною схилив голову молодий Кисіль.

– Неодмінно! – поспішив завірити й у своїй лояльності Корецький. Освенцім з П'ясочинським лише ствердно захитали головами.