Розділ «Частина друга»

– Рано ще на спокій, Цигане, – сказав скоріше сам до себе, аніж до коня і спритно стрибнув у сідло.

– Пане полковнику, в мене розмова до тебе, – почув поряд знайомий голос. Обернувшись, помітив Омелька, який наближався, сидячи верхи.

– Добре, що ти приїхав, – Іван простягнув руку назустріч і привітався міцним потиском. – Я вже хотів по тебе посилати.

– Як я можу всидіти на хуторі, коли тут такі справи? – знизав плечима Омелько. Він уже кілька місяців проживав у Богуна на хуторі, зійшовшись з Дариною, колишньою невісткою Охріменка. Старий Мирон помер незадовго до Різдва, тож Богун, не без намовлянь сестри, впрохав Омелька приглянути за хутором, а заодно й пильніше придивитися до Дарини, котра вже давно поклала на козака око. Урешті-решт, справу було зроблено, і Омелько одружився з Дариною, поселившись на хуторі, котрий був змушений покинути багато років тому, утікаючи від переслідування польської влади.

– Так, справи не радісні. Чув про Нечая?

– Чув, – Омелько зітхнув і схилив голову. – 3 кожним місяцем нас усе менше стає, тих, хто починав. Ось і пана Данила його доля натрапила, справді жаль.

– Жаль. Але це ще не всі новини. Тепер Калиновський іде на Вінницю.

Омелько знизав плечима:

– Цього слід було очікувати, ти наступний після Нечая, далі, очевидно, мають бути Умань і Черкаси.

– І будуть. Якщо ми не зупинимо гетьманів тут.

Іван порухом руки запросив Омелька слідувати за собою і торкнув коня острогами:

– Маю на меті проїхати ся міськими укріпленнями, прошу зі мною.

– Радо погоджуюсь.

І вони, обмінюючись думками, поїхали вздовж рову, за яким було розташовано ділянки земляного валу, увінчаного місцями мурованими вежами і високими стінами, а місцями – лише міцним дубовим частоколом. Поволі оглядали артилерійські редути і бастіони, підйомні містки через заповнений водою рів, гурти землекопів, які все ще закінчували будівництво укріплень, врубуючись за допомогою мотик і ломів у мерзлий ґрунт. Дорогою до полковника приєднався Нечипоренко, який одразу ж радо привітався з Омельком, і сотник Вінницької сотні на ім'я Бородій. Останній досить жваво почав доповідати Богуну про стан проведення робіт:

– Повільно, але рухаємося, пане полковнику, – говорив він, – що поробиш, так промерзло, немов камінь. Мушу багаттями землю вигрівати, і лише потім можливо хоч трохи заглибитись. Але рів уже майже закінчено, залишилося якихось тридцять сажнів.

– От Калиновський у тих тридцять сажнів броньованим кулаком і ударить, тоді зрозумієш, що важче: чи землю колупати, чи ворожі піки стримувати. Щоб мені до вечора доповіли про закінчення робіт на рові.

– Зроблю, вашмость, усе від мене залежне зроблю, – закивав головою Бородій.

– І незалежне теж зробиш, – Іван прослідкував, як віддалюється сотник, і повернувся до Омелька. – Узагалі вони так працюють, що гріх вимагати більшого, це, напевне, я нервую, Калиновський з Лянцкоронським уже зовсім поряд. У мене дві тисячі двісті чоловік, може, ще триста-чотириста міщанства з вінницьких цехів. Усе. Калиновський веде тринадцять тисяч.

Замість відповіді Омелько вказав на круту будівлю монастиря, яка височіла на протилежному березі, за скованою кригою стрічкою Південного Бугу:

– Гарні стіни, такі зможуть протистояти досить великій армії.