Розділ «Князь Ігор»

Атаку  розпочав Кунтувдей. Його сотні разом із полком князя Всеволода раптово з’явилися на  горбах, що  залягли понад широкою річковою долиною, і  з  гиком та  свистом помчали вниз, де чорніли гостроверхі половецькі вежі.

В долині пролунали жахливі крики. Залементували жінки,   заверещали діти, чоловіки поспіхом запрягали коней, інші  стрибали в  сідла  і шикувалися бойовим строєм, щоб узяти в шаблі несподіваних нападників.

Та  коли вслід  за  чорними клобуками і дружиною трубчевців та курян на  горбах показалися дружини Ігоря, Святослава, Володимира та Всеволода Чермного, половці зрозуміли, що   єдиний  їхній порятунок  —  втеча. Хто   встиг запрягти коней, хто погнав навпростець через  річку, не дивлячись на те, що  лід уже був покритий водою. Інші хапалися,  поспішали, але,  так  і не  встигнувши запрягти, кидали напризволяще все:  вежі,  коней, худобу,  одяг, брали на руки малих дітей  і тікали хто куди.  А загін  вершників, оголивши шаблі, навскач помчав понад берегом на  південь, сподіваючись прорвати праве крило урусів.

Ігор  зупинився з охоронною сотнею на  пригірку. Звідси було  добре  видно все  половецьке кочовище. Воїни Кунтувдея  і Всеволода Трубецького вже  наздоганяли втікачів, рубали  мечами, кололи списами.

Крик і  ґвалт   сколихнули  улоговину. Ті  вежі,   що  першими  кинулися  тікати  через  річку,  попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на  сухе.  Запряжені коні  болісно і  злякано  іржали,  борсаючись у  темній  холодній воді,  копитами ламали кригу, топили людей і самі тонули.

Подекуди по  узбережжю спалахували криваві сутички, але  швидко згасали: половців було  значно менше, і чорні клобуки вирубували тих,  що  чинили спротив, до ноги. Давня  родова ненависть проявлялася тут  з  особливою силою.

Русичі здержували руку: полон потрібен живий, а не мертвий. За  нього можна буде  виміняти не  одну  сотню руських бранців.

Бачачи,  як   лютують  чорні  клобуки,  Ігор  покликав Ждана.

— Мчи до Кунтувдея і Кулдюра, скажи, щоб  припинили побоїще! Хай краще глянуть праворуч — там для них,  здається,  є діло.  Дві  чи  три  сотні половецьких вершників ось-ось вислизнуть із мішка!

Ждан приострожив коня і стрілою помчав у долину.

3

Десятник Аяп  із  сином Куном, сидячи в сідлах, невідривно спостерігали з-за  дерев,  як унизу, по широкому підгір’ї та  по  затопленому водою лузі,  у відчаї  мечуться, шукаючи порятунку, дитячі, жіночі та чоловічі постаті.

Їхня сотня стоїть на  горі,   у невеликому гаю,  в  засідці, і  жде  знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на  коні попереду всіх.  Його чіпкий погляд окидає всю  долину разом. Що   там  діється? Чи  потрібно вже  вводити сотню в  діло, чи  ні?

Ніщо особливо не турбує  його  і не привертає уваги:  ні ті вежі,  яким пощастило перебратися на  той  бік  річки, ні  ті, що  застряли серед поламаної криги, ні  розрізнені купки половців, що все ще подекуди чинять опір, ні жінки та діти, яких  руські воїни тягнуть у полон, ні  навіть табуни коней та череди худоби, що  розбігаються в різні  боки... Привертає його  увагу  лише чималий загін  вершників, що,  уникнувши бою  з  переважаючими силами чорних клобуків, тікає по узбережжю на  південь.

Його помічає і десятник Аяп.

— Ого,  скільки їх суне!  Забагато для  нашої сотні! Сотник Аббаз, не  повертаючи голови, відповів на  це:

— Забагато чи ні,  а вдарити мусимо! Бо  інакше хан  знесе  нам  голови! — І, вихопивши шаблю, різко крикнув: — Уперед!  За  мною!

Сотня  перевалила  через  гребінь  горба  і,   набираючи швидкості, понеслася по  схилові навперейми половцям.

Свистіло розрізуване шаблями повітря, гула  земля, хрипіли  коні, натужно кричали й  улюлюкали воїни. Аяп  весь вік  сидів  у сідлі,  тримав шаблю в руці  і давно звик до всього  цього. Та  сьогодні він  раптом відчув, як  холодна хвиля перекотилася по  серцю і опустилася аж до ніг.  З чого  б то? Аяп  не боявся. Прожив на світі  аж п’ятдесят літ! Рідко кому випадає таке   щастя. Боявся за  Куна, свого найменшого. Старші два  вже  склали голови в боях  з тими ж половцями. Невже така  ж доля  жде і найменшого? Невже сьогодні? Невже  саме  тут?

Він  скосив очі  на  сина. Кун  дивився прямо вперед і не бачив батька. Який же  він  гарний! Чисте матове обличчя розчервонілося і пашить здоров’ям, брови чорні, зуби  — як сніг... А шабля, високо занесена над  головою, з посвистом розтинає важке холодне повітря. «Боже!  — молиться у думці Аяп.  — Якщо потрібно взяти кого-небудь з моєї  сім’ї,  то візьми мене!»