«Ця навчить, як треба господарювати! - казали в економії.- В цієї і трісочки не пропаде марно... І де воно видралося тут отаке зілля».
Над Яковом спершу, було, глузували, після того ж, як він із того сорому вимандрував кудись із села, стали жаліти, казали: ізвела, катівка, парубка з розуму та й гадки не має, а йому, сіромі, тільки того й шляху, що світ за очі.
Проте ніхто того не бачить і не знає, чого ото сумна панна сновига по саду і побіля саду щоночі, як узоріє у небі, кого дожидає...
Ходить Наталя в саду, пішла по ліщині, у березняк навідалась, всі затінки, де колись у парі сиділи, обіходила.
Мала йти до річки, на перелазі опинилась: визирають за садом високі стоги зеленої пашні, як мури, поруч із ними сумують у зірній синяві гостроверхі дахи старовинних комор і стаєнь. А в саду поміж деревами світять боками рівні покоси сухого сіна, над ними посхилялися пругами віти, мов добірним намистом унизані дохожалою садовиною... Скрізь сон налягає. Стиха-стиха, порідко, щоб кого не розбудити, вистукує тільки у клепачку десь, ходячи по економії сторож.
Внизу у воді, мов діти на орелях, [27] гойдаються на хвилі маленькі зорі.
Задивилася Наталя, загадалася...
Тінь...
Наталя вирівнялась, тремтячим голосом:
- Хто тут? - Придивилась, вхопилась за серце: - Яша - ти?..
Висока, струнка тінь у чорному плащі... низько на очі насунутий капелюх... знезнанки спинилась, далі швидко повернулась, рвонулась далі.
- Яша, куди ж ти? Господи... Яша...
Яків знову спинився, стояв як німий.
Наталя придивилась до обличчя Якова і замовкла.
Яків стояв білий, очі горіли, як у п’яного.
- Слухай сюди, Наталю,- схвильованим, урочистим голосом промовив Яків,- я випустив крилаті дракони, і вони знищать прокляте гніздо старої яги. Ти будеш на волі...
- Що таке сталося, Яша, я не врозумію тебе? - спитала вона, здивована і занепокоєна...- Які дракони? Яке...
І відразу змовкла: одежа на Якові, його обличчя чогось стало виявлятися, прояснятись. Червоними виблисками світилися у його над головою листочки з дикого терену, кущ вияснявся, мов на світанку.
Мов хто сіпнув Наталю за поли - повернулася назад...
- Ой! Ой!..- коротко крикнула вона... Острах замер у неї в очах. Високо піднімаючи темряву над садом, із стогів і ожеретів вихвачувався вгору, як казковий звір, крилатий огонь, кидав полум’я кудись під небо, мов переборну корогов... Стиха, сполохано, далі дужче і дужче, і незабаром гудом загув вітер; здіймалась тріскотнява. Все дерево в саду, здалось, ожило, мов сліпими очима замиготіло листям, жахно замахало гілля, мов руками.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оповідання» автора Васильченко С.В на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПЕТРУНЯ“ на сторінці 11. Приємного читання.
TextBook