Розділ «НА РОЗКОШІ»

Стоїть мати в гурті, не ворухнеться,- очі широко одкрилися, лице напружене: здається, хоче щось упіймати ухом знакоме, рідне.

А звуки, такі лагідні й привітні до когось, линули кудись мимо, до неї суворі й німі.

«Ольга, я тебе любив»,- механічно шепчуть її губи перехоплені слова, сама кліпає очима, з мукою шукає якогось таємного в цих словах змісту.

- Молодчина Семен!.. От так Семен!.. Січе й руба - не вважає на панів,- хвалили артиста, коли після кількох арій замовк його голос у саду...

- От коли б до його та чабана Микиту. Тоді хай би послухати!

- Таке ти й скажеш! - промовив другий голос.- Що ж він співав би з Микитою? Хіба - «Ой по горі вівчар вівці зганяє»?

Всі засміялись.

- Ну що ж? - огризався перший голос.- А то співає щось таке, що чорт в йому й толку добере.

- Попрохай, Гаврило, хай він тобі заспіває твоєї,- жартували з ним.

- Чого ж, коли б заплатив сто карбованців, заспівав би й по-моєму! - уперто доводив своє перший.

- То чого ж - продай, Гаврило, волики та найми Семена, хай і тобі заспіває.

Гаврило сердито плюнув у темряві.

Панський гомін у саду затих, забринчав знову стиха рояль, і незабаром приєднавсь до його Семенів голос. Мотив був якийсь знакомий, хоч слів пісні не можна було зразу впіймати.

Всі замовкли, прислухаються.

... Та й із розуму збився,

Вороному коню,

Гей, та й на гриву схилився.

Здавалось, через сад з панського будинку хтось свій, рідний подавав до людей голос.

Шелест пішов між людьми.

- Нашої! По-нашому!..- зашуміли радісно і через рівчак один по одному шугнули в сад; зашелестіли поміж кущами і змовкли, притаїлись.