Розділ «ЗА МУРАМИ»

Світає. Стомлений ніччю без сну, лагодюсь спати. Застукало щось у двері.

- Ви не спите ще? - чую стурбований і заклопотаний голос Дувида. Здається, що про все недавнє забув він.

- Ні, а що? - підвожусь із неспокоєм од подушки.

- Соня десь ділась!.. Ходімо шукати - прошу вас.

- От нещастя! - одягаюсь нашвидку.

Обдивились двір, шукали над водою, придивлялись, гукали. Зійшло сонце - не знайшли.

Немає день. Немає й другий. Ходить Дувид, зблід. За ним назирці - мати, суха й біла як мармур.

Ходить, стиха умовляє, питає про щось, як хвору дитину.

Боїться, щоб собі не заподіяв чого.

Розпитували, слали телеграму до родичів, у річці шукали - немає й сліду.

- Їй одна дорога, а за нею - десять,- гомоніли люди.

А Давида картало каяття.

- Коли б тільки жива знайшлася!.. Ах, коли б жива!.. Бог з нею: що схоче, те й зроблю... дам їй дозвіл - хай їде, куди хоче... Все уволю: дам їй розлучне писання...

В хаті й на подвір’ї завжди тихо-тихо, смутно. Ходять, як привиди, син і мати, стиха тупає по мостині, пораючись, Христя. Скажеш слово - замирає... І відразу, вертаючись раз до двору, застаю надзвичайний гармидер, крик, галас.

В кімнатах і на подвір’ї метушились жиди мало не з усього міста. Червоні, схвильовані, з чудним блиском в очах, вони махали руками, мов докоряли комусь, сварились, погрожували кудись руками, нахвалялись.

В гурті одзкачається лице Дувида, бліде, задумане. Глянув на мене - як не впізнав. До його товпляться, щось кричать, чогось вимагають.

І одповідає стара Сура - висока, струнка: голос спокійний, проте гострий і міцний як криця. А старі очі надзвичайно одмолоділи, запалавши погордою й гнівом.

Тута ж визирали обличчя декого із селян і міщан.

Один із них - кривий кравець Артем, найближчий наш сусіда - зітхнув і став одходити з гурту до своєї хати.

- Отак,- кивнув він мені на ходу головою,- не буде вже Соні - буде раба божа Катерина! - І крізь навіяний смуток просяяла в його очах тиха радість.