Розділ «ЗА МУРАМИ»

Дувид підсунувся ближче до мене й почав ще щиріше:

- Ви ще не чули, як вона говорить!.. Тепер вона ще мало говорила. Ви знаєте, бувало вона почне говорити із студентом, із репетитором, а я тільки сяду під вікном та й слухаю. Над того студента немає розумнішого, кажуть, у всьому нашому місті: як почне говорити - здається, знає він про все на світі, й ніхто з ним не зговорить. А Соня помовчить, потім спитає одно, друге та як почне йому говорити, як почне... Він стане суперечити, а потім і зовсім замовкне - тільки слухає. А я сиджу під вікном, і радію, і сам собі не вірю: здається, що живуть тут образовані, благородні які лікарі або там професори... Скажу вам по правді,- тихше, інтимно почав він,- іноді хочеться по-сімейному, звиняйте, поцілувати там чи приголубити, та й соромно, чогось, не насмію: хто я такий? Темний, неграмотний жид, руки в дьогтеві, в олії, сам у борошні - зовсім наче її наймит... А вона, бувало, як сяде поруч, покладе мені на плече руку, скаже ласкаве слово, то зо мною щось таке робиться, що я й сам не знаю. Повірите - чогось плакать хочеться. Здається, припав би до її ніг та й ноги цілував би... Яка я їй пара?..

Слухав я, слухав Дувида та й став собі думати: добре було б і бурлакові, коли б поклав йому хто на плече руку, та й сказав ласкаве слово, та пригрів променистими очима, та не тут, не межи людьми, а...

І не слухаю вже Дувида: беруся із Сонею за руки та й подаємось степами, ярами та густими лісами в далекі-далекі мандри. Не видно живого - тільки небо та степ, а серед того безмежного степу тільки нас двоє мріє, як комашки. Сидимо на могилі, стулившись, самотні, серце до серця признається, озивається, а очі й думки пустили степами різно, вона свої, а я свої... Хвилює вітер травою в степу, хвилю гонить десь, яку морі, пече і студить лице, очі продимає, до серця доходить і грає там на живих струнах пісню про широку-широку волю...

- Про що це ви так задумались? - питає Дувид.

Я схаменувся, що давненько вже мовчимо з Дувидом.

- Про що я думаю?.. Не питай краще, Дувиде. Думки, як хмари: будуються у щось, а дуне вітрець - то й усе позносить...

Це я так... Сплітається лад, то й нехай...

Ох, ні - не на те воно кувалося.

Увіходить якось до мене в кімнату Дувид, держить у руці якийсь папір, сяє, як завжди.

- Ви бачили, як Соня пише?.. Ось гляньте! - показує.

- Гарно пише, красиво,- згоджуюсь я, кидаючи оком на папір.

- А ви прочитайте, голосно прочитайте! - чогось домагається він і бачу - немов якийсь в очах непокій.

- Про що тут? - беру папір у руки.

- Це Соня розписку написала мені. Я, бачите, потроху веду іноді агентуру по страхуванню од огню, так оце доручаю їй одно дільце в економії.

Розглядаю папір. В кінці - незграбним дрюччям так-сяк зляпано безграмотний підпис: «Дувид Волинський».

- О, та ви грамотні? - жартую.

Сміється.

- Ото тільки й грамоти моєї. Спасибі - Соня навчила. Та ще цифри знаю. Так читайте, що там написано? - насторожився.

Читаю.