Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Але чому ж мовчить грізний правитель?! Здавалося б, усе зрозуміло, саме час рішуче перервати цю комедію, що навіть віддалено не нагадує справжній вищий суд…

Однак Сулейман, схоже, і не збирався бодай якось реагувати на все це неподобство, чим дуже здивував присутніх. А все тому, що перед очима в нього спливла жахаюча картина: його кохана дружина Роксолана, що лежить біля трупа Вишневецького ниць, в останньому своєму судомному жесті схопившись за потилицю…

Ну так, зрозуміло, у грубій дикунській пісні галерників усе було вигадкою від початку й до кінця. Все це вони придумали з однією лише метою: якнайбільше піднести свого загиблого ватажка Байду, водночас принизивши володаря правовірних разом з його родиною і всією Османською імперією.

Та все-таки була, була в їхній мерзенній пісеньці частка якоїсь істини, нехай і недоступної розумінню: хоча неіснуючий джура-зброєносець і не давав висячому на гаку Вишневецькому ніякого лука… більше того – хоча це саме Вишневецький помер від доброї дюжини стріл зі срібними наконечниками!..

Проте справді можна було подумати, що це саме він випустив султанші в потилицю розжарену стрілу з тугого лука, уже будучи абсолютно мертвим!!!

Саме про цю правдиву обставину якимсь незбагненним чином довідалися полонені дикуни, саме цю правду вклали у фінал своїх образливих куплетів.

А якщо так, то…

Якщо так, то рано чи пізно про цю правду стане відомо всій Османській імперії. Сулейман згадав один із жартівливих віршів, давним-давно надісланих йому покійною Роксоланою. На жаль, він уже встиг забути його, запам’ятав лише загальний зміст сказаного: пташку, що вилетіла із клітки, можна підманити жменькою розсипаного сезаму й упіймати знов але слово, що вилетіло з вуст людських, не впіймаєш… а тим паче невловима думка, що витає від душі до душі! Очевидно, саме так буде і з цією крамольною пісенькою…

– О володарю правовірних, чого це?..

Сулейман нетерпляче махнув рукою, і великий візир смиренно замовк.

…Так-так, саме так станеться і з цією пісенькою! Вона вже вилетіла з вуст бандитів, що її склали, – і вже це слово не упіймати! Щоправда, їх можна закатрупити повільно й болісно всіх до єдиного – наприклад, посадивши рядком на палі або, за прикладом цього негідника Байди, підвісивши за ребра на гаках. А щоб сидячи на палях або висячи на гаках, вони не могли наспівувати мерзенне своє вигадництво, вирвати їм попередньо язики…

Але це все про слова людські, а з думками, з думками як бути?!

Джерело думок – голова, якщо відтяти голову, пропадає сенс саджання на палю або підвішування на гак…

А тоді всі крамольники імперії скажуть: он до чого м’яко вчинив султан зі своїми ганьбителями! І з чого б це, цікаво знати?..

– О володарю правовірних, можливо, ти чогось не вловив у проспіваній ними огуді? Можливо, необхідні якісь уточнення?

Сулейман перевів погляд на зігнутого в низькому поклоні великого візира. Зрозуміло, вірний служник Османської імперії безумно ризикував, от уже вдруге виводячи свого султана зі стану глибокої замисленості. Однак він, ясна річ, має рацію: все тут зрозуміло, варто швидше завершувати розгляд справедливим вироком.

Втім, цього разу не настільки справедливим, як раціональним!

Втім, хто ж насмілиться засумніватися?..

І змахнувши шовковою хусткою, Сулейман наказав:

– Усіх цих мерзотників до єдиного зараз же гарненько відшмагати, але не забивати до смерті, і видворити негайно за межі нашої Імперії, щоб духу їхнього тут не залишилося!