Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Хі-хі-хі! Тітко! Та у вас спина іззаду!..

– Хі-хі-хі! – й собі затягла Хрущиха. – Як же це я?.. – І, відпустивши оселедця, переполошено лапнула себе поза спиною. – Що там ще за трясця?

– Та спина, кажу, у вас іззаду! – посміхався чорнявий парубок.

– Без тебе знаю, що спина у мене позаду! – відказала Хрущиха і тільки тут збагнула, що парубійко бере її на глузи. – Ах ти ж босото!..

Тим часом бравий сотник, як і личить справжньому вояці, встиг скористатися з непередбаченої ситуації, крикнув своєму визволителю: «Рятуйся як можеш!» – кинувся навтьоки. Парубок чкурнув за ним, і обоє вони, вскочивши у завулок, присіли під плотом, аби перечекати грозу.

– Ну, спасибі, виручив! – сотник поплескав парубка по плечу. – Бо клята жінка зовсім би оселедця вирвала. Вона в мене така, що й чорту роги вправить.

Вийшли на вулицю, сотник поправив шапку, шаблю при боці і прибрав войовничу позу.

– А чи не податися нам у шинок до Лейби і прилити зустріч?

– Радий, та часу катма, – парубок облизав губи. – Нагальне діло маю, до дядька спішу.

– Ти ніби не тутешній, – сказав сотник. – Хто твій дядько?

– Сотник Хрущ. Мо', чули про такого?

– Чув, чув, аякже… – сотник підозріло оглядав парубка. – Навіть знаю, що сотник Хрущ – це я.

– Тю! Пощастило! А я Онисько Завірюха.

– А-а, це той самий Онисько? – протяг Хрущ.

– Той самий, – радо закивав парубійко.

– Не чув такого! Звідкіля ти?

– А звідти, – тицьнув парубійко в бік Псла. – Від Остряниці.

– Від самого Остряниці?

– Від самого, пане сотнику. – Парубійко, озирнувшись, квапно зашепотів: – Джура я в нього. Пан гетьман з військом стоїть за Пслом.

– А казали, Остряниця у Кременчуці?