Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Куди це? – швидко запитав Козир, і в горлі йому пересохло.

– У гирло Старця.

Вночі Козир розштовхав сотника Ворожбита, котрий хропів під возом, наче на печі.

– Сидоре, вставай! – смикав його за рукав Козир. – Хропеш, як у себе вдома. Гляди, ще ляхи сонного захоплять.

– Що? Га? – схопився Ворожбит і оглушливо чхнув.

– Тесе! – зашипів Козир. – Розчхався, аж у вухах лящить!

– А в мене чхання не крадене, то чого ж бояться, – смачно позіхнув Ворожбит. – Що там стряслося? Чого розбудив?

Козир на мить завагався: посвячувати Ворожбита в свої плани чи, мо', остерігатись його? З сотником вони давні приятелі. Раніше йому Козир довіряв… То ризикнути? В душі Ворожбит (це він-то – достеменно знав) кається, що встряв у повстання.

– Ей ти, знову захріп! – затермосив його Козир. – Вставай!

– А чого ж ти розбудив мене? На твою пику дивитися? – буркнув сотник. – Кажи, яке діло маєш?

Козир підсів ближче.

– Слухай, сотнику, ти дуже хочеш позбутися своєї голови?

Ворожбит почухався, позіхнув.

– Та щось не дуже до цього тягне. Коли б дві голови мав, то, може б, одну й поклав… Хочеться ще пожити, та хіба в цім шарварку вцілієш? Чорта з два!

– Якщо будеш триматися за Гуню – голови не вбережеш.

Ворожбит пильно глянув на Козиря.

– А коли за тебе, приміром?

– Повернешся з вигодою.

Ворожбит ще подумав.

– То викладай свою задумку.