Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

…Першим стратили Гордія Чурая.

Хвилю тому чи дві Гордій ще задивлявся на весняне варшавське небо, хитав головою і, як завжди, добродушно дивувався:

– Ото вже не думав, що й у ляхів небо голубе!..

– Кажуть, що небо всюди однакове, – озвався Павлюк.

– Однакове, та чуже. А на Україні, – Гордій замріяно посміхався і наче аж молодів у ту мить, – воно рідніше. І блакитніше…

– Правда твоя, брате! Над рідною землею і небо рідніше!

Вони стояли на високому помості, аж рудому від засохлоїкрові (чи не на цьому помості закипіла гаряча кров Івана Сулими?!), в оточенні ворожої юрми, що глухо гуділа й викрикувала злі погрози «українним схизматам». Але стратенники не звертали на те збіговисько щонайменшої уваги і тихо гомоніли між собою, і їхньої мови навіть барабани не могли заглушити. Обидва хоч і молоді, але вже срібновусі (за полонянську зиму вуса інеєм взялися), в білих сорочках, схудлі, змарнілі, катовані й мордовані, з слідами численних тортур на тілі, але спокійні, впевнені в своїй правоті, знаючи, за яку справу покладуть вони свої голови… То затихали, то знову гриміли барабани, а вони розмовляли між собою, ніби після довгої розлуки здибалися два приятелі і гомонять собі про те і се… Один світлоокий, задумливо-печальний, другий чорноокий, з добродушними іскорками в живих зіницях, котрі ніколи не гасли бодай і в найскрутніші хвилини життя… Не вгавають на майдані барабани…

А вони гомонять між собою.

– А в Полтаві яке небо? – питається Павлюк.

– О-о-о!– тільки й вигукнув Чурай. – В Полтаві небо що очі коханої…

Павлюк глянув на місто своєї загибелі. Все у Варшаві було високе, чорне і гостре: гостроверхі дахи магнатських палаців з кольоровими вікнами, незліченні вежі будинків, що тіснили один одного у вузьких вогких завулках Старого Міста і, не знаходячи місця на землі, витягувалися вгору, гострі шпилі костьолів, що скидалися на закам'янілі скелети якихось чудовиськ, ратуша і Свентоянський собор також намагалися проштрикнути небо гострими списами своєї верхотури… Глянув на майдан – чорні капелюхи ченців, що оточили поміст і ніяк не діждуться крові схизматів… Відвернувся… Не хотілося на них дивитися в останню мить свого життя.

– Нічого мені так зараз не хочеться, як на свою милу Полтаву глянути, – зітхнув Гордій світлою, тихою журбою. – Хоч одним оком. Хоч здалеку… Та ще якби скупатися у світлій Ворсклі, надіти чисту вишивану сорочку і посидіти на березі під зеленими вербами… Зозулю послухати чи горличку… Ех, гетьмане, ніколи ти не був у нашій Полтаві, а дарма! Благословенний рідний край! В мене хатина стоїть над самою Ворсклою і потопає у вишневому садку. А дружина яка в мене гарна! Горпина… Вона ж мене кожен день виглядає… А ще в мене дочка є, Марина. Ех, гетьмане, ніколи ти не чув, як моя дочка співає!Куди тим солов'ям!.. Не дівчина, а диво якесь золотоголосе!.. Сама й пісні складає… Хотів би я хоч одним оком глянути, якою виросте моя дочка!..

За мить до страти не знав Гордій Чурай, що мине небагато часу —і його дочка стане національною гордістю України, а легендарна слава народної піснетворки понесе її ім'я над віками… Марина Чураївна, славнозвісна піснярка з Полтави, на віки вічні прославить рідний край своїми невмирущими піснями. Через десять літ по загибелі Чурая і Павлюка почнеться Велика Визвольна війна проти польського панування на Україні, і пісня Марини Чурай «За світ встали козаченьки» стане маршовою піснею козацьких військ. Не один десяток пісень складе і виспіває за своє коротке життя Марусенька – надзвичайно вродлива, горда й талановита дочка Гордія Чурая, і ті пісні увійдуть в золотий фонд української культури, і будуть їх люди віками співати по всіх усюдах.

Та доля дівчини буде трагічною.

Виведуть її одного ранку, як і батька оце, на дерев'яний поміст, і стане біля дівчини кат із сокирою. Тільки буде це не у Варшаві, а в рідній Полтаві. І буде сказано люду, що Марина Чурай з великої любові отруїла свого зрадливого коханого – козака Полтавського полку, і полковий суд засуджує її до страти – «з отсєченієм голова єя».

І в останню мить примчить у Полтаву гонець з Києва і зачитає наказ гетьмана України про помилування, і в тому наказі буде згадувано і його, Гордія Чурая, ім'я:

«…наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам'ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складає… Марину Чурай з-під варти звільнити. Гетьман України Богдан Зиновій Хмельницький».

Нічого не знав тоді на варшавському помості Гордій Чурай. Прощаючись з милою Полтавщиною, співав він останню в своєму житті пісню:

Ой, Україно мила,

Краю пам'ятливий: