Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Історія того договору така. Восени 1625 року Україна була охоплена повстанням, котре очолив вибраний на гетьмана запорожець Марко Жмайло. Після ряду запеклих битв, особливо біля Куруківського озера[11], коли польське військо було вкрай виснажене, коронний гетьман Конєцпольський, аби врятуватися, відрядив у повстанський табір своїх послів з пропозицією про мирну угоду. Поляки завжди так викручувалися: відчуваючи неминучу поразку, спішно пропонували мир, використовуючи нестійку, а часом реакційну козацьку старшину, і вже потім, вгамувавши повстанців золотими обіцянками, чинили по-старому. Так сталося і біля Куруківського озера. Хоча сили повстанців також були підірвані, все ж вони мали чисельну перевагу. От тільки не спромоглися її закріпити. Повстанський табір ускладнювали внутрішні суперечності: реєстрова старшина прагнула угоди з панством, сподіваючись, що вдячне панство урівняє її в правах з великопольською шляхтою, рядова ж маса козацтва воліла й далі боротися за свою волю. П'ятого листопада в козацькому таборі стався переворот: од Жмайла відібрали булаву і гетьманом проголосили Михайла Дорошенка. Того ж дня Дорошенко прийняв умови польської сторони і підписав Куруківський трактат, за яким реєстр мав бути не більше шести тисяч козаків (при Сагайдачному, наприклад, реєстр був фактично необмежений) і поділявся на п'ять полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський. Щоправда, учасникам повстання було оголошено амністію, а реєстровцям даровано ще й «вольності»: право займатися риболовлею, мисливством та торгівлею. І ось по весні 1638 року, стративши Павлюка, панство постановило на сеймі переформувати козацтво і позбавити його всіх пільг і «вольностей» Куруківського трактату. На сеймі була прийнята «Нова Ординація війська Запорозького, реєстрового, котре перебуває на службі Речі Посполитої».

«Ми знищуємо на вічні часи, – зачитали на сеймі постанову про нову Ординацію, – всі пільги, прибутки і право на вибір старшини, котрими козаки користувалися… Ми ухвалюємо, щоб ті, хто брав участь у повстанні, були перетворені у хлопів… Посаду гетьмана ніколи не буде займати особа із козацької маси, гетьмана буде призначати король із шляхетського стану. Із шляхти будуть вибиратися осавули й полковники».

За козаками лишалося право вибору лише сотників та отаманів. Реєстровцям заборонили вільно пересуватися по Україні, займатися торгівлею. Реєстр також було зменшено і вибрано заново. Сейм гадав, що нова Ординація раз і назавжди покладе край повстанням на Україні.

Відразу ж по закінченні сейму два гетьмани, коронний Конєцпольський і польний Потоцький, зійшлися за угорським вином, аби узгодити свої плани щодо подальшого упокорення бунтівної України. Ситуація з початку 1638 року для Польщі складалася так. Коронне військо було розділене на дві частини. Перша, значно менша, стояла в самій Польщі неподалік прусського кордону (в Пруссії було неспокійно, до всього ж підливав жиру у вогонь і Данціг, котрий претендував на морське воєводство), головні ж сили ще з зими минулого року стояли в Україні, зайнявши Подніпров'я, Придніпров'я, Задніпров'я та всі шляхи й переправи по Дніпру. Вже другий рік в Україні було неспокійно, то там, то тут спалахували повстання, міста виходили з покори польським старостам, в лісах діяли загони місцевих ватажків. Із стратою Павлюка у волостях нічого не змінилося, пожежа тліла і розгорялася. Остаточно вгамувати Україну була доручено польному гетьману, одначе той, передавши війська своєму братові, полковнику Станіславу Потоцькому, приїхав до Варшави мовби на сейм і зволікав з поверненням в Україну, зіславшись на поганий стан здоров'я.

«Я схопив Павлюка, сяк-так вгамував реєстр, і з мене досить, – сам перед собою виправдовувався польний. – Хіба я мало гибів в Україні, мало ризикував своєю головою? Нема дурних! Хай ліпше брат викорінює хлопські бунти, якщо це йому вдасться!»

Але виду про свій душевний злам не подавав, тримався гордо і самовпевнено, як і личить бравому переможцю.

– Я переміг з Божою поміччю хлопського гетьмана, а нова Ординація й зовсім вломила реєстру карк! – піднявши золотий кубок з янтарним вином, хвацько вигукнув польний. – Шляхетський гордий чобіт дощенту розтоптав хлопські вольності. Я радий, що старшина реєстру віднині буде з можних родів. – Сьорбнувши вина, мрійливо протяг: – Мм-м… Вино пречудове! Це справжня олімпійська амброзія! Хоча, – продовжував він перервану тему, – повернемося до повстання. Іляшко Караїмович, теперішній старший реєстру, і не шляхетського роду, плебейське бидло, проте з свого брата українця він випустить більше крові, аніж ми. А вже сім шкур злупить, будьте певні!

Коронний гетьман, вмочивши сухі губи у вино, задоволено плямкнув і похитав головою:

– Але ж угорці мастаки виготовляти вина! П'єш його, власним язиком закусиш і не вгледиш як… Та-ак… Щодо Караїмовича. Вашмосць має рацію. Я ніяк не хочу применшувати моці Посполитої, але без таких запроданців, як Караїмович, нам би довелося сутужно.

– О, так, – згоджується польний. – Попереднє повстання Марка Жмайла тільки тому й приборкали, що старшина переметнулася на наш бік. До речі, так було й при Наливайку, Косинському, Трясилі, і сподіваюсь, що й у майбутньому буде. Допоки караїмовичі зраджуватимуть своїх же, ми загрібатимемо жар чужими руками.

– На винагороди Караїмовичу та його кодлу не скупіться, – каже коронний і піднімає кубок. – Отож за перемогу?

– Так, за перемогу, вашмосць! – вигукує Потоцький.

– Пан польний хіба не збирається в скорім часі повернутися в Україну й очолити священну війну супроти схизматів?

– Я… е-е… – запитання коронного застукує Потоцького зненацька. – Звичайно, радий і далі служити своїм фамільним мечем дорогій ойчизні і Короні, але почуваю себе кепсько. Минулий похід дався взнаки моєму здоровлю. Одначе з черню впорається і мій брат. Я п'ю за золотий спокій у нашому королівстві!

– О ні! – похмуро хитає головою коронний. – Про золотий спокій поки що рано говорити. Страта Павлюка, на жаль, не вгамувала непокірну Русь!

Підходить до вікна, ледь пригублює кубок і довго дивиться на гостроверхі дахи Старого Міста, на шпилі ратуші і Свентоянського собору, хитає бородою:

– Цеї весни не чекати нам і срібного спокою в маєстаті!

– Але ж нова Ординація… – починає польний.

– Нова Ординація хоч і знищила привілеї та вольності реєстру, але не стала панацеєю від усіх наших бід! Сейм постановляє, а козаки по-своєму чинять. І нічого їм не варто вдруге розпочати похід за свої вольності. Дарма що голова Павлюка стирчить на тичці, нового гетьмана це не злякає! Тим паче, що сподвижники Павлюка Остряниця й Гуня гуляють на волі. Вони й закликають хлопів до себе на Січ. Я одержав не зовсім приємні вісті від урядників: на Запоріжжя втекло близько шести тисяч хлопів. Нове повстання неминуче!

– Пся крев! – прохрипів Потоцький. – Чи не я перед Різдвом топив у крові Україну? Смію запевнити, що Лівобережжя і Правобережжя, де я пройшов, вкрашалося шибеницями. Ніжин і Київ вкрилися трупами. Я лютував, як барс! Садив хлопських отаманів на палі, нищив їх без ліку! І все, виходить, марно?