Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Там я любив дівчину,

Там я був щасливий.

Жив собі в містечку,

Круг своей родини…

Гучно забили барабани, і кат обірвав Чураєву пісню.

Гупаючи об поміст, підійшов він у червоній накидці, в капюшоні з вузькими прорізами для очей. За його знаком два помічники накинули Гордію на руки петлі і, тягнучи за мотузки, почали розпинати Чурая над колодою…

– Ей ви! – крикнув їм Чурай. – Не дуже тягніть, бо ще й руки мені повикручуєте! – Він і за мить до страти не втрачав бадьорості й гумору і тих веселих іскринок в добрих очах, з якими жив усе життя. – Постривайте, відьомські вилупки, бо маю з братом попрощатися!..

Гордій повільно згинав у ліктях руки, і помічники ката, впираючись у поміст, не змогли розігнути йому рук і посунулись до нього на туго натягнених мотузках.

– Прощай, мій брате гетьмане! – Гордій уклонився Павлюкові. – Помремо зараз – вдруге не доведеться… Тільки й того…

– Будь здоров, брате! – Павлюк встиг його поцілувати, як загрімкотіли барабани, блиснула в повітрі гострим лезом сокира…

І Павлюк лишився на помості один.

«Гордій Чурай зробив усе, що міг, – думав він в останню мить. – Все, що встигла відпустити йому праведна його доля. І я встиг. І вдячний долі, що вона була чесною до мене, не дала мені розміняти життя на дріб'язок. Я приніс підневільному люду своєї батьківщини ковток волі. Один лише ковток волі. Не відаю, багато це чи мало, але, ковток п'янкої волі я дав. І викресав у серцях іскру, з якої колись спалахне велика пожежа, але роздмухає її вже хтось інший…»

Йому накинули на руки петлі, і перш ніж його розіп'яли над колодою, він встиг побачити Чигирин… І білий-білий сніг. І себе з Мариною серед того непорочного снігу.

«Прости мене, кохана, що не приніс тобі щастя. Але ти завжди зі мною, і я щасливий, що ти в мене була, є і будеш, і тебе навіть сокира ката не забере в мене…»

Над Свентоянським собором туркотіли голуби, кружляли над майданом, наче й собі хотіли зблизька подивитися на повстанського гетьмана України…

«Що таке, зрештою, смерть? Це просто журавель не повертається з вирію… Бо навічно лишається в польоті…»

Прощай, Україно!

Блиснула сокира, і голуби над майданом злякано злетіли вгору.

Розділ перший

Стративши гетьмана повстанської України, магнатство на цьому не заспокоїлось, а по весні 1638 року зібралося у Варшаві на сейм, аби обкарнати і ті куці-прекуці пільги та «вольності» українського козацтва, котрі були скріплені так званим Куруківським трактатом 1625 року.