Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

А за ним, за ним

Його дівчина

Білі рученьки ломить…

З першим променем сонця опустили у вічну домовину полеглих товаришів…

Увійшовши в Миргород, Остряниця до пізнього вечора не знав і хвилини вільної. Хоч як не валила втома з ніг, а про спочинок годі було й думати. Перш за все облазив порохові льохи в замку, простежив, як вантажили на вози бочки з порохом, вишукував свинець і ділив його між сотнями, аби негайно козаки виплавлювали кулі, розсилав по волостях гінців, щоб сходилися до нього загони, і лише пізно ввечері, ледве тягнучи ноги, зайшов до хати. Сів на лаву, притулився спиною до стіни…

Та ледве склепив повіки, як відразу ж перед очима закрутилася лубенська битва… Він знову і знову думав про хід повстання, і невтішними ставали думи. Потоцький має предосить сил: п'ятнадцять тисяч навченого, добре вишколеного війська. Це не те що шість тисяч в Остряниці, та й то половина селян з вилами й косами. А коли Потоцькому надійде підмога, то й зовсім тяжко доведеться повстанцям. А підмога йому неодмінно надійде… Скільки повстанці битимуться з ляхами, стільки Річ Посполита й присилатиме свіжі сили. А хто йому допоможе? Повстанці діють на волостях розрізненими загонами, їх надто важко зібрати докупи, в єдине військо, бо дядьки неохоче полишають свої села, волості, краї… А ворог з цього й користується, винищує повстанців поодинці… До всього ж докучає вічний брак зброї, пороху… З голими руками доводиться кидатися на ворога, як було це під Кумейками… Скреготнув зубами… Може, ще рано прийшов він на Україну, рано люд підняв до боротьби? І тільки даремно кров проллється, котрої й так уже чимало в землю пішло? Може, ще не визріла та буря, котра до знаку розмете ворогів?

Поринув гетьман в невеселі думки, не вчув, як двері рипнули. Звів голову, на порозі хорунжий Потурай.

– Хлопці дивного козака біля Миргорода спіймали. – Потурай весело і безжурно дивився на гетьмана. – Дідько його знає, що за козак. Їде серед ночі конем і без зброї. І плаче. А ще в шапці й у шароварах! Тьху, та й годі! Ми до нього: хто такий? А він і каже: до гетьмана Остряниці їду. Не інакше як лядський прихвостень!

– Ану приведи його до мене!

По хвилі хорунжий увів до хати високого стрункого козака в шапці, жупані й малинових шароварах, але беззбройного. Невідомий ще й досі схлипував.

– Хоч перед гетьманом не рюмсай! – шикнув хорунжий. – Не ганьби козачого звання!

Остряниця стрівся з поглядом невідомого, схопився.

– Орисю!..

– Де Орися? – здивовано озирнувся хорунжий.

– Орисю, чарівнице моя! – кинувся до неї гетьман. – Ти це чи не ти? Що сталося?

– Я тебе шукала. – Орися заплакала. – Всі ці дні шукала. Збилась вночі з дороги… Темно… Страшно… Їду і плачу. Думаю: а може, тебе й живого немає? Сльози самі ллються…

– Оце так чарівниця!..

Хорунжий з подиву легенько свиснув, пошкріб потилицю і, побачивши, що гетьман цілує «козака, котрий плакав», повернувся та, стукнувшись лобом об одвірок, вилетів з хати…

Остряниця посадив біля себе Орисю..

– Дай я хоч на тебе надивлюся… Наче вік тебе не бачив. – Витер їй сльози. – А тепер, козаче, котрий плакав дорогою, повідай мені, де ти взявся вночі серед степу широкого?