Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Батьку!.. – Козак упав на коліна, перевернув його. Вуса були в крові, в зубах затискував стеблини тирси. – Батьку! – крикнув Гуня й затермосив отамана. – Ти живий, батьку?

Остряниця тихо застогнав…

– Живий! – вигукнув Дмитро. – Чуєш, мій коню вороненький, батько Остряниця живий! Це його сюди вибухом відкинуло…

Гуня відв'язав у себе на поясі шкіряну флягу, зубами витягнув затичку, потім ножем розвів Остряниці зуби й улив йому в рот води… Вода забулькала в горлі, отаман судорожно ковтнув раз, другий і розплющив помутнілі очі. Якусь мить безтямно дивився на козака, але, певно, не впізнавав його….

– Це я, батьку… Дмитро Гуня…

Підсунув руки під Остряницю, встав і виніс його з тирси на край дороги. Обережно поклав на моріжку, знову влив йому в рот води. Вороний теж вийшов з тирси. Гуня тим часом розірвав на собі сорочку, перев'язав закривавлені отаманові груди. Остряниця важко, з хрипом дихав, у грудях його свистіло, булькало, губи бралися кривавою піною… Але погляд прояснився, бліда пелена зійшла з очей…

– Дмитре… – Остряниця рвонувся, щоб устати, заскрипів зубами і впав навзнак.

– Лежи, батьку, лежи, – схилився над ним Гуня.

– Батьку! – крикнув Гуня й затермосив отамана. – Ти живий, батьку?

– Дмитре… Татари… Негайно мчи на Січ, – хрипів отаман. – Ти чуєш мене? Скачи на Січ, скажи… Татари… Але ні… Поверни до ближнього бекету, підпали вежу…

– Уже, батьку, уже побіг вогонь до Січі!

– Ху… Це вже краще. – Остряниця на хвильку вмовк, збираючись на силі. – Спасибі тобі, Дмитре. Тепер і помирати можна.

– Отакої! – вигукнув хлопець. – Тепер тільки жити. Татари на Січ посунули, а реєстровці в облозі Кодак тримають. Кожний козак зараз дорогий. Я оце на Січ мчав за поміччю.

– Он як… – Остряниця відкинув голову. – То реєстровці обложили фортецю? А татари на Січ… Чи змовились?

– Могло бути, батьку, – сказав Гуня.

– Караван я вів до Кодака, – зіперся на лікоть Остряниця, і його гостре видовжене лице зробилося ще гострішим. – Як і обіцяв Судимі. Спорядили ми п'ять возів. По дві пари волів запрягли і вирушили. Один віз був з порохом, а решта з харчем. Зі мною було десяток козаків. Думали, без пригод до Кодака дістанемося…

Остряниця захрипів, з рота пішла кров. Гуня поспіхом влив йому в рот води.

– Спасибі… Ось так ми і їхали. Воли ремиґають, вози скриплять. Далеко їх чути… А в степах вже татарва шастала. Вистежили нас і зненацька з тирси вискочили. З обох боків дороги. Було їх сот зо дві. Але все ж ми встигли схопитися за рушниці. А Максим Вернигора, той голоблю з воза висмикнув і давай молотити татарські голови… Вбили його стрілою в потилицю. Так з голоблею і впав. Нас вони прямо засипали стрілами. Бачу – непереливки. І сили нерівні, і козаки вже мало не всі полягли. Я в живих лишився, Савка Білий та ще Грицько Курай стогнав на возі… Висипали татари з тирси і подалися потрошити вози. У передніх мажах пшоно було, тараня та сухарі… Лежу я, голову на свою гаківницю поклав, наче вбитий. А палець у мене на гачку. Раз, гадаю, встигну вистрілити… І тут я згадав, що п'ятий віз із порохом. Ось куди я пошлю свою останню кулю. Лежу, чекаю, доки татарви більше біля возів назбирається, а тоді підняв голову, на віз націлився і гачок натис…

– Бабахнуло ж!.. – вигукнув Гуня.. – Я аж біля Гострої Могили почув… Земля задрижала…

Остряниця заплющив очі і довго так лежав, важко, зі свистом дихаючи… По хвилі озвався кволим голосом: