Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Бабахнуло, кажеш? А я не чув… Коли вистрілив, то полум'я над возом побачив… Не полум'я, а цілий буран вогню. Та ще побачив, як татари, мов те груддя, вгору летіли. І сам відчув, що лечу… Ще й думка майнула: Ярема крила майструє, щоб літати, а я, бач, без крил лечу… Більше нічого не пам'ятаю…

Остряниця вмовк і ніби поринув у дрімоту, та нараз тихо покликав:

– Дмитре, ти їдь, куди тобі велено. Зараз усюди бої йдуть, то кожний козак дорогий. А я полежу тут… Подрімаю, послухаю, як степ шумить, та й навічно засну.

– Е-е, ні! – рішуче запротестував Гуня. – Казала біла, що не буде діла. Я тебе, батьку, тут не лишу. Ще рано тобі в землю лягати. Ще ми з тобою походом на Вкраїну підемо панів-ляхів лушперити. Тут неподалік у верхів'ї Нижньої Терси зимівник Хвеська Солодкого, ось до нього я тебе й відвезу.

Гуня свиснув, кінь, котрий пасся на моріжку, підійшов до нього.

– Лягай, конику, лягай! – поплескував його хлопець по спині.

Кінь опустився спершу на передні ноги, потім на задні. Козак обережно поклав отамана на луку сідла, кінь устав так обережно, що Остряниця навіть не хитнувся. Гуня скочив у сідло, в одну руку взяв повіддя, другою притримував Остряницю, і круто повернув у глиб степу, де ген-ген бовваніла Ведмежа Могила.

Касян Коляда – старезний, або, як сам він казав, «давнезний запорозький дід», був таки й справді дідом, бо мав за плечима сотню з гаком літ, а як точніше, то сто дванадцять, сидів на призьбі Хвеськової хати, чистив гаківницю і незлобиво бурчав собі у сиві-сиві, як молоком облиті, пухнасті вуса:

– Біс тобі в ребро, Хвеську, як ти отак ясну зброю позанехаював! Куди ж воно годиться, щоб до такого глуму гаківницю довести? Поначіпляв їх на стінах у світлиці, дивіться, мовляв, люде добрі, і я козак. А зброю вже іржа взяла. Тьху, прости Господи! Хіба ж воно годиться ясну зброю занехаювати!

Так бурчав Коляда, коли за хвірткою зненацька пролунало:

– Пугу! Пугу!..

– Еге! – схопився дід і враз помолодів. – Козацьким духом запахло! Пугу! Пугу!

– Козак з Лугу! – почулося по той бік дубової хвіртки.

Незважаючи на свій вік, шпарко побіг до хвіртки, відчинив її.

– Ба! Дмитро Гуня! – весело загомонів дід. – Еге, ти товариша свого привіз. Хутчіше занось його. Еге, та це ж Яцько Остряниця. Знімай пошвидше з коня, чи ж хоч дух в отаманові ще б'ється?

– Б'ється, – відповів Гуня і, зістрибнувши з коня, обережно зняв Остряницю й заніс його до світлиці. – Горить увесь.

– Коли живий, то відволодаємо, – пообіцяв дід. – Козаки як кішки – живучі. А Яцько жилавий та міцний – з того світу вигребеться. Ти, Дмитре, посидь біля отамана, а я невзабарі води на кабиці нагрію, зілля зготую, та й заходимося.

Прудкий дід, метушливий. Гуня й люльки не встиг викурити, як Касян уже й води на кабиці закип'ятив, і відвар зілля зробив, і білу сорочку на перев'язки порвав. Старий щось торохтів, а його маленькі, сухі й зморшкуваті руки невтомно миготіли, промивали рани, перев'язували, і від дотику тих рук поранений поволі засинав.

– Хай поспить, а коли прокинеться, тоді вже я біля нього як слід заходжуся, – сказав Касян, сідаючи на лаву. – А ти ж чого це, козаче, зажурився?

– Як же, батьку, не журитися: куди не повернешся, всюди горить. Там пече, там боляче. То я й гасаю з вогню та в полум'я. Кодак реєстровці приступом беруть, орда на Січ розігналася…