Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Еге-ге… Отакі, брате, непереливки. Та ти носа не вішай, в путь-дорогу збирайся, а за отамана не турбуйся. На ноги поставлю. Та постривай, діло ділом, а поїсти не завадить. Треба ж бо й зубам роботу дати.

Касян метнувся в хижку, приніс сушеного м'яса, миску соломахи, дві ложки поклав і, хитро посміхаючись, шкалик дістав.

– За здоров'я отамана вип'ємо, – гомонів, розливаючи калганівку. – Ця хмільна штука від господаря лишилася. А тепер ми тут господарі.

Коли випили, Касян, куштуючи соломаху, розказував:

– Дак ото, козаче, як із Хвеськом оте лихо лучилося і повернувся він з Кодака без очей, то дуже горював та побивався. А перегодя попросив молодиків, щоб його на Січ відвезли. І передав свій зимівник війську Запорозькому у вічне володіння. Ще й розпорядився, щоб хлопці його на Січі козакували й більше не наймитували. Шаблі їм дав і по коню подарував… Ось так-то чоловік, осліпши, прозрів. Розквитавсь він з своїм господарством, взяв ліру, а в нього колись старий лірник помер, то ліра лишилася, і з хлопцем-поводирем поцуганився собі.

– Куди?

– А хто його знає. У світ білий, мабуть, подався.

– Он воно як, – задумливо мовив Гуня.

– Буває, – згодився Касян. – А мене й відрядили сюди з Січі пантрувати зимівник. Я й пантрую.

– Спасибі вам, батьку, – звівся Гуня. – Лікуйте отамана, а я подамся на Січ. Коли татар небагато посунуло до Базавлука, мо', кошовий виділить який загін Сулимівцям на поміч.

Виїхав Гуня за хвіртку й спинився.

– Ординці,– тільки й мовив. – Сюди їдуть, кляті кримчаки.

– Ногайці, – роздивився старий, – татари посунули на Січ, а ногайці гайнули зимівники грабувати.

Гуня засукав рукава.

– Несіть, батьку, рушниці, як є, та будемо некликаних гостей зустрічати. Я стрілятиму, а ви кулями гаківниці набивайте. Зимівник добряче вкріплений, сплоха не візьмуть!

– Еге-ге! – заторохтів Касян. – Ох і постріляємо ж ми зараз! Хтось із нас – ми або ногайці, а будуть на тім світі!

Розділ чотирнадцятий

Коли Караїмович (вкотре!) підняв реєстровців на приступ, і ті з гиком і свистом понеслися на фортецю, Джевага таки зважився. Майже всі запорожці були на вежах, стояли лицем до ворога. І Джевага заворушився у них за спинами. П'ятдесят його головорізів непомітно спустилися в двір, запорожці, зайняті боєм, того не помітили…

Старшим біля брами був Йосип Свистун, маленький вертлявий козак, котрий любив і вмів гарно свистіти. Що б не робив, все ото посвистував собі під ніс. Так його й прозвали Свистуном. Сторожа брами складалась з десяти козаків, в обов'язки яких входило відчиняти браму й опускати міст. Того трагічного дня Йосип сидів з своїм маленьким загоном і люто свистів.

– Тьху ти! – зрештою сплюнув Йосип. – Скільки не свисти, а толку мало. Ех, доля моя нещасливая! Люди ж он на мурах б'ються, а ти сиди та дрімай під брамою!