Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Але Сулима не загубився під копитами ворожої кінноти, бо за ним пильно стежили. Ледве він упав, збитий конем, як на нього відразу ж навалилося ціле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима ще знайшов у собі сили струсити з себе нападників і навіть кількох прикінчити, але вдруге на ньому повисло ще більше юрмище…

Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на поміч отаманові, врубалися трохи не в саму бучу і впали… Спершу Ярема, за ним – Гнат. Реєстровська шабля розсікла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати:

«Назвали мене Кодаком, в Кодаку навічно й лишуся. Батько Сулима колись мене тут порятував, а я його не спромігся… Христинко, зустрічай, до тебе лечу…»

І болюча пітьма огорнула його навіки.

– Зра-а-ада-а-а!!!

Це слово чорним коршуном шугало над фортецею, і запорожці, зціпивши зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерівний бій.

У фортеці вже тісно від ворожої кінноти, а копита все гупотять і гупотять по мосту… Мовчки і люто рубалися запорожці. Ніхто не сподівався на рятунок, лише одна думка об'єднувала всіх: якомога дорожче віддати власне життя.

У фортецю ухлюпувались все нові й нові хвилі реєстровців, знавіснілі коні тіснили поріділі ряди захисників під мури, де вони й знаходили свій кінець. Запорожці не відступили, та, власне, і відступати не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи своє життя.

Довше бій клекотів на мурах.

Там відбивався Савран з козаками.

Реєстровці, мов мурашва, посунули на мури, і савранівці ледве встигали спихати їх вниз, кидали їм на голови каміння, рубали їх шаблями, били по них із самопалів і самі ж падали з гарячими кулями в грудях… Тяжко поранені запорожці, аби не датися ворогам в руки, знаходили в собі сили підповзти до краю мурів… Падали вниз на гостре каміння… Подвір'я фортеці вже було в руках реєстровців, все менше й менше лишалося запорожців на мурах…

Савран зрубав останню ворожу голову в своєму житті, як гаряча куля впилась йому в груди… Захитався, почорніло йому у вічу, вислизнула шабля з рук… І стало враз тихо-тихо…

– Відкозакувався… – сказав собі Охрім Савран. – Все… Коли кого зобідив у житті, вибачайте, люди добрі.

Зібравши останні сили, підняв свою шаблю.

– Не хочу, щоб моя рідна сестра, шабелька кривобока, в руки воріженьків потрапляла…

Так, притискуючи шаблю до грудей, і полетів Охрім Савран із високих мурів…

…Закувала Судимі зозуля та й сива…

Він стояв у молодому вербовому гаї в білій як сніг сорочці, поголений, свіжий, гарний і дужий. Стояв і слухав, як у вербняку кує-співає сива зозуля.

– Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Іван, скажи, сиза, скільки літ мені ще літувати, скільки ряст ще веснами топтати?

Вмовкла зозуля…