Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Йому кортіло піднятися на мури, подивитися, як там іде бій, постріляти з самопала, а натомість нудьгуй під брамою та свисти знічев'я. Хіба ж це діло для справжнього козака! Йосип злився, що його лишили біля брами.

– Та сюди варт було безногого садовити, а не такого молодця, як я, – бурчав Йосип сам до себе. – От і свистиш, як байбак.

Свистів він і тоді, коли побачив, що до воріт прямує гурт тих дядьків-утікачів, котрі нещодавно пристали до фортеці. Вів їх осавул Кирпа, з ним був Щербина. Дядьки ніби поспішали, Щербина раз по раз озирався…

«І куди це їх дідько несе?» – ліниво подумав Йосип і крикнув:

– Ей, чи ви не до реєстровців у гості зібралися?

– Йосипе, – сказав підходячи Кирпа. Був він чомусь блідим, і руки його та губи тремтіли. – Ось ці дядьки, котрі до пуття ще й стріляти не тямлять, будуть свистіти замість тебе біля брами, а ти забирай своїх і бігцем на мури!

– Це ти, осавуле, так придумав? – здивовано свиснув Йосип. – Хоча мене й тягне на мури, та без Сулими я брами не покину.

– Так велів Сулима! – невідь-чому перейшов на крик Кирпа, і голос його зірвався. – І не патякай, коли тобі велить старшина! Ану хутчіше ворушися, нічого висиджуватися в затишку!

Йосип звівся і глянув на дядьків. Вони видались йому настороженими, підозрілими. А їхній ватаг, той здоровань з волосатими руками, дивився на нього так, що в Йосипа тенькнуло серце.

– Ні, ні, – забурмотів Йосип, відчувши неладне. – Я так брами не покину, хай прийде сам отаман.

Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками, недобре посміхаючись, заходить йому за спину. Йосип схопився за пістоль, та блискавичний удар в спину звалив його з ніг. Падаючи, Йосип помітив, як п'ятдесят дядьків, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра все ще дрімала під брамою… Йосип хотів було свиснути з подиву, та нараз йому майнула думка: «Ех, просвистів я своє життя», – і він провалився у чорну яму.

Судиму мовби хто жигалом у спину штрикнув.

Рвучко оглянувся, й у першу мить забракло слів…

Фортечна брама була навстіж відчинена, а підйомний міст повільно опускався на рів. Реєстровська кіннота двома хвилями неслася на фортецю і вже, безперечно, завважила, що брама відчинена…

– Товариство! – закричав Сулима щосили. – Зрадники відчинили браму! За мною!

І, ризикуючи скрутити собі в'язи, перестрибуючи через чотири-п'ять східців, понісся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки ворог не вскочив у фортецю, бо тоді все… Їх тисячі. Страшне слово «зрада!» вже знялося над фортецею і затріпотіло чорними крилами… За Сулимою неслися козаки, стрибали з східців прямо в двір і кожен думав: лише б встигнути!

Сулима побачив, що біля брами заметушилася купка Джеваги, залягла… Гримнули постріли, біля нього впало двоє запорожців, а самого його з силою вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бігу, та він витримав той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед… А реєстровська кіннота вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися в брамі, аби легше було увірватися у фортецю.

– Запорожці! Швидше! – закричав Сулима. – Рубайте зрадників, зачиняйте браму!

Ті, що залягли біля брами, вдруге стрельнули. Сулима летів до брами, а здавалось йому, що летить у вічність. Що фортечна брама десь далеко-далеко… А його бігу ні кінця немає, ні краю… І відчув, що вже не встигне… Підйомним мостом гупотять копита… А він з козаками ще й до брами не добіг… Мигнула думка: «Невже все?..»

Тої ж миті гарячий кінь збив його своїми грудьми з ніг… У фортеці раптом стало тісно-тісно від гарячих, змилених коней…