Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Та хоч келишок перехили, – наполягав Яків. – Ніхто ж не побачить. Р-раз – і вуса витирай!

– Перед самим собою совісно буде.

– Тоді будь здоров! – підняв Остряниця келих. – П'ю до дна, щоб не було ворогам добра. – Випив, плямкнув. – Тьху! Як цю кислятину панство дудлить? Аж оскома напала. Інше діло – оковита. Ми її знаємо, а вона нас ще краще знає, тож і лад у нас… Хоча… налий мені ще одну посудину, для ближчого знайомства.

Остряниця спорожнив другий кухоль.

– О-о… За другим разом вже ніби й ліпше. За третім, дивись, ще й приятелями станемо. А ти ж чого сумуєш, Йване?

– Павлюк мене непокоїть, – зітхнув Сулима. – Відпустив, а тепер каюсь. Коли б ми не схибили.

І розповів про Караїмовича, про те, що гетьман веде реєстровців.

– Тепер вся надія на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все ж сподіваюсь, що Павлюк перетягне на свій бік реєстровців.

Погомоніли ще трохи, й Остряниця заквапився.

– Мені вже час… Кошовий чекає вістей. Наказував: дізнайся, що там і як в Сулими, і відразу ж назад.

– Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. І запаси харчів, що були у фортеці, вичерпуються.

– Порох та свинець вам підвезуть, – пообіцяв Яків. – І харчі теж. Сам валку до вас приведу. Чекай!

Сулима провів Остряницю за браму, обнялися.

– Павлюк пішов, щоб запалити велику пожежу, – сказав Сулима. – Коли раптом що з ним трапиться, я поведу козаків на Україну. Коли ж і мене стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате.

Вони обнялися і розцілувалися. Більше їм не судилося бачитись.

Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечір'я пішов дощ – дрібний, одноманітний, нудний. Ніби восени. Небо всипане сірим попелом. Згодом на заході сірий попіл став червоніти, ніби під попелом спалахнуло полум'я. Захід зробився червоним. То сідало сонце. Але, так і не пробивши сірого попелу, світило зникло. Захід швидко згас і почорнів. Густі хмари затягли небо.

Сулима стояв на стіні і думав про Павлюка.

«Чи ж проб'ється його сонце крізь той попіл і громаддя хмар?»

Вірив: мусить пробитись!

Розділ десятий