Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? – брови Караїмовича з ляку злетіли вгору. – Нема дурних! Своя сорочка ближче до тіла. Тебе реєстровці і знають, і поважають, ти і їдь до них.

– Ех, ти! Заєць! – Павлюк збуджено забігав по хаті, світлі очі його горіли вогнем. – Жижки тремтять? А я піду!..

– Старшина кулями зустріне.

– Кулям не звик кланятись, бодай і старшинським! – із цими словами Павлюк вибіг з комендантської і біля порохових льохів здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув:

– Батьку, кульбач коней!

– Почекай. – Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому і повернувся до Павлюка. – Чого це тобі так приспінило, що й на місці не встоїш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу.

– Тіпун тобі на язик, батьку! – весело блискав Павлюк очима. – Така в мене вдача. Не люблю тліти. Горіти, так горіти. Беру сотню і мчу навстріч реєстровцям. Хочу запобігти братовбивчій війні. Реєстровців обдурила зрадницька старшина, замакітрила їм голови, засліпила їх злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однієї України, що ми – як два крила в одного птаха. Що їхні вороги – то ляхи, а не запорожці. Певен, більшість опам'ятається і піде за мною. Я поведу їх на Черкаси. Це буде початком повстання. А ви мені з Січі підмогу кинете.

– Бути по-твоєму, сину! – Сулима обняв Павлюка. – Не страшний ворог, страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмієш, мо', й роздмухаєш в. обдурених серцях вогонь помсти!

– Прощай, батьку! До зустрічі!

– До зустрічі, сину!..

Розділ дев'ятий

Підйомний міст, глухо стукнувшись, упав на рів, і Яків Остряниця в'їхав у фортецю.

– Здорові були, Сулимівці!

– Здоров був, отамане, коли не жартуєш! – одказали козаки, котрі чатували біля брами.

– Еге, з вами пожартуєш! – похитав головою Остряниця. – Таку фортецю запопали! Угору глянеш – шапка злітає.

– На дріб'язок не розмінюємось.

– То, виходить, живі-здорові?

– Ще б пак, – почув Остряниця знайомий голос і не зоглядівся, як опинився в дужих обіймах Івана Сулими.

– Ану, хлопці, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втік! – весело гукав Сулима до сторожі. – Не випустимо, доки не повість отаман усі новини… То, кажеш, брате, свистіти з подиву хочеться? Почекай, почекай, ти ще й не так засвистиш!

Отамани розцілувалися, відступивши на крок, розглядали один одного, підкручуючи вуса.